Я хочу в наш маленький рай!
(згадаю - запече по тому)
Де ти казав: Не віддавай
Мене ніколи і нікому,
Маленька дівчинко моя,
Бо ця любов, як божевілля...
Ти шепотів моє ім'я
І дригонів, немов з похмілля.
Всміхався місяць нам сивак,
Коли ми в ніч блукали містом
І ти кричав:кохаю ТАК,
Що навіть серцю в грудях тісно!
В твоїй руці - моя рука...
І вірила тоді я свято:
Кохання наше - на віка,
Це наша "Місячна соната".
Та згодом те -"не віддавай" -
Ти говорив й відводив очі...
Напевно, наш маленький рай
У повінь місяць нам зурочив.
В ту ніч ти на гітарі грав,
Хрипів надривно так... натужно,
А вранці вже подарував
Любимі мною жовті ружі
І гірко мовив:Прощавай...
(неначе грім з яснОго неба)...
Я полетіла б в наш той рай,
Та... Крила залишила в тебе!
P. S.
Усе загоїться... мине...
Всьому кінець буває, Друже.
Я хочу знати лиш одне:
Болить іще? Чи вже недуже?