- Королевна, ясна панна,
Вы навек себя сгубили!
Что связало вас со мною –
Бедным рыцарем безродным?
- Господин мой, рыцарь милый,
Это горько и обидно:
Не привыкла продавать я
Сердца своего за деньги.
- Королевна, ясна панна,
Стана вашего достойно
Не простое одеянье,
А багрянец и корона.
- Господин мой, рыцарь милый,
Неужели я милее
Вам в багрянце и короне,
Чем в простой одежде темной?
- Королевна, ясна панна,
Я совсем бесславный рыцарь:
От оружья вероломных
Умираю я в постели.
- Господин мой, рыцарь милый,
Вероломных ждет бесчестье,
Славы же у вас довольно:
Вы – избранник королевны.
- Королевна, ясна панна,
Чувствую, что умираю –
Кто же сможет защитить вас
От позора и от сплетен?
- Господин мой, рыцарь милый,
Не боюсь я вовсе сплетен,
Все вершу своею волей –
Ведь на то я королевна.
- Королевна, ясна панна,
Тяжело вам будет видеть,
Что я буду похоронен
По-простому, небогато.
- Господин мой, рыцарь милый,
Сердца мне не разрывайте!
Что мне пышность и богатство,
Если б вас я хоронила?
- Королевна, ясна панна,
Заклинаю вас любовью:
Будьте стойкой даже в горе,
Как достойно королевны.
- Господин мой, рыцарь милый,
И зачем заклятья эти?
Нет на свете бед, сравнимых
С непроглядною тоскою…
***
В сельской церкви небогатой
Requiem орган играет,
Хор выводит Miserere,
Вздох разносит De profundis.
Тело рыцаря во гробе,
Рядом с гробом – королевна
Встала молча и достойно,
Как невеста на венчанье.
Дрожи нет в вуали черной,
Что лицо ей закрывает,
И в руке горит спокойным
Светом восковая свечка.
В уголках девчата плачут,
А в толпе крадется шепот:
«Вон, она его любила…»
«Вон, она венка лишилась…»
«Вон она - босой бежала
И за стремена ловила…»
«Кто же это, что так близко
Рядом с гробом?» - «Королевна».
* * *
А в платах королевских
Грусть с тревогою гуляют
Среди челяди дворцовой, -
Что король сегодня в гневе.
Молнии в глазах сверкают,
Звучно громыхают цепи,
Руки стиснули до хруста
Золоченый крест на шпаге.
На пороге паж-малютка
Встал испуганно и робко
И промолвил еле слышно:
- Ясна панна ожидает…
Твердым голосом властитель
Отозвался: «Пусть приходит,
Пусть услышит при народе
Своего отца проклятье».
Не успел произнести он
Слов безжалостных, недобрых,
Как в толпе загомонили:
«Эй, дорогу королевне!»
Среди рыцарей блестящих,
Среди дам в нарядах пышных
Выступает королевна
В черной будничной одежде.
Без вуали, без короны,
С непокрытою косою,
Глаз не опустив печальных,
Бледным ликом не склонившись.
Рыцари дух затаили,
Дамы вовсе побледнели –
Ждут, как грома среди бури,
Королевского проклятья.
Только… что это? Раздался
Голос старческий, дрожащий:
«Моя доченька, пришла ты?
Отдохни, присядь, родная…»
И едва услышав этот
Голос ласковый, спокойный,
Задрожала королевна
И упала, как росинка.
Как холодная росинка,
Что держалась очень долго –
На листке всю ночь держалась,
Пока солнце не пригрело…
И в палатах королевских
Грусть с тоскою поселились –
Как почетнейшие гости,
Что пришли без приглашенья.
Оригинал:
– Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
– Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, –
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
– Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.
– Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?
– Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.
– Мій лицарю, любий пане,
хай паде на зраду ганьба,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.
– Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, –
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?
– Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, –
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.
– Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.
– Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
якби мала вас ховати?
– Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.
– Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –
непрозора, горда туга…
* * *
У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.
В домовині труп лицарський,
біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.
Не тремтить серпанок чорний,
що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.
По кутках дівчата плачуть,
а в юрбі йдуть поговори:
«Он ота його кохала…»
«Он ота вінка втеряла…»
«Он ота босоніж бігла
і ловила за стремена…»
«Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?» – «Королівна».
* * *
У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, –
щось король сьогодні гнівний:
очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистім шпаги.
На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
«Ясна панна там чекає…»
Твердим голосом відмовив
гнівний владар: «Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття».
Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
«Гей, дорогу королівні!»
Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,
без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.
Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.
Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
«Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…»
Ледве вчула королівна
ту лагідну, тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.
Мов росинка, що холодна
та бліда трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…
У палати королівські
загостили жаль і туга, –
се були найвищі гості,
та прийшли без етикети.