Як довго ми мовчали, що чужі.
Обпалені в обох оті краї,
що сховані, небачені й незнані
нас розтяли наляканих по швам,
які насильно тільки наживо зшивали,
брехали і брехню цю прославляли так,
що вік кровитимуть ще рани рвані.
Осуджені, обікрані, розп’яті
всі мріі і бажання, аж саднять.
Ти говори, щоб мені ясно стало -
слова твої мені вже не болять.
У двох скалічених нічого не співпало -
безсилля нам роти позакривало.
На шиях в нас чужі хрести висять.
Чи краще б було глибше не пірнати,
не знати берегів і просто йти?
Чи горілиць на плоті і без весел,
ще й очі зав’язати і плисти?
Ти знаєш, скільки їх таких забутих
блукає світом і сліпі й німі,
закуті в’язні, одинокі й не почуті,
загублені у страху і вині.
Ми вже не ми. Роки ще крутять титри.
Хай пам’ять зв’яже нам історію нову.
О, скільки ще нам безневинних хоронити,
аби кругами у минуле не прийти
і не шукати того, що прожито.
Бо дуже вже болить.