Одного дня вона розкаже чому стискалися вуста,
Одного разу все покаже на чорно - білих полотнах.
А, від палаючого сонця здається що і кров густа,
Одягне чорні окуляри, і витре нишком піт з чола:
Для тебе, хлопчику, історія вже й не така була сумна!
Але цей час теж памятаєш, що Матіола вже цвіла.
Ні, не сплива часом минуле, не забирає біль ріка!
Але на щастя заслуговують — окремо, доля вже така!
У сутінках малого міста, зустрілись двоє, час стояв.
Згустіли запахи, зсірили кольори, метро — притихло.
І ось над ними вже і місяц засіяв...