Передмова, про що промова: геть малослівне, але кожне слово, ген, — вирАзно наспІвне...
лелече (лэлЭчэ...
лепече (лэпЭчэ...
лелеча (лэлЭча...
малеча (малЭча...
Післямова, а про те саме мова: що ці 4 слова з ряду патріотичних віршів; ТАКИМИ Й МИ БУДЬМО...
~ а людина ж — не пташина: ні доросла, ні дитина ~~~
Й більше (й БІЛЬ ЩЕ!) — лиш почни про ІНШЕ??
З історичної прози...
Від: Нінель Рудова Кому: Radiosvoboda (Й КОМУ ВОНО ДІЙДЕ???)
"Хочу розповісти про рід мого чоловіка Рудова Віктора Миколайовича.
Батько мого чоловіка, Рудов Микола Павлович, був родом із селища Кринично-Лугське Ростовської області. До так званої революції 1917 року це була Область Війська Донського. Зараз це селище у Матвієво-Курганському районі Ростовської області за 30 кілометрів від українського кордону.
Раніше ці території були у складі України, в так званому Таганрозькому окрузі. Потім їх передали до складу Росії, але перепис населення 1926 року, який проводився у селищі, засвідчив, що всі мешканці його вважали себе українцями і тільки дві особи в графі про національність написали, що вони козаки. Сміливі люди, бо після того, що більшовики зробили з донськими козаками у 1918-20 роках, називати себе козаками було небезпечно...
Але ж факт є фактом – я сама бачила цей архівний документ на сайті Донської бібліотеки. У ньому зазначено, що за переписом 1926 року в Таганрозькому окрузі понад 90% населення були українці.
Дід мого чоловіка Павло, по батьківській лінії, рано став сиротою. Родичі віддали його у 9 років в науку до ремісника, який шив взуття у Таганрозі. Там він і жив. Звісна річ, був зрусифікований.
Дружина діда Павла і бабка мого чоловіка Устина була родом з села Лисогірки , що поруч із Кринично-Лугським. Її дівоче прізвище Шаріна.
Шаріни були її прийомними батьками, взяли на виховання із Новочеркаського притулку. В сім’ї було ще 6 дітей.
Родина Шаріних була заможна, тож підпадала під більшовицьке визначення «куркулів», хоча Шаріни найманих робітників не брали, все робили самі.
Розкуркулення і вислання
Люди казали, що голова родини – Максим Шарін – зовні був дуже схожим на зображення Карла Маркса. Але ні ця подібність, ні відсутність наймитів, не врятували його від розкуркулення і заслання до Сибіру.
На момент розкуркулення Шаріну вже було за 60 років, але він зумів втекти із заслання і повернутися в рідне село. Але у Лисогірці, за переказами, його ніхто не впізнав, бо був він страшенно брудний і виснажений.
Помер, ще недавно заможний господар Максим Шарін під парканом свого будинку, в якому вже була сільська рада. Над сільрадою розвівався червоний прапор – прапор влади, яка у цієї людини відібрала все і навіть право на життя.
Дорослі діти Максима Шаріна жили окремо і їх не вислали. Виникає питання: вони побоялися допомогти рідному батькові чи рідний батько побоявся іти до дітей, щоб не наражати їх на небезпеку?
За розкуркуленням прийшов Голодомор. Дві доньки Максима Шаріна померли разом із своїми чоловіками. Померло вісім його онуків.
Зараз нащадки Максима Шаріна живуть у Ростовській області Росії, у Луганській області України – на окупованих територіях, і у Києві.
Максим Шарін і його діти говорили українською мовою, але після розкуркулення та Голодомору, ті, кому пощастило вижити – були зрусифіковані. А їхні нащадки вже навіть і не знали, що діди і навіть їхні батьки говорили українською.
Був такий випадок: одна з роду Шаріних (дочка Максима Шаріна), яка жила в Луганській області у Красному Лучі, була привезена на старості років своєю дочкою жити в Київ. Звали її Акілина, Кіля по-простому, була вона 1914 року народження, говорила російською, або точніше суржиком. Української від неї діти ніколи не чули й раптом у 80 років вона заговорила українською мовою. Усі були дуже здивовані, а потім дізналися, що у зв’язку з віковими змінами у мозку люди у віці починають говорити тією мовою, якою говорили в дитинстві.
Русифікація
В 20-х і 30-х роках йшов процес нищення українців не тільки шляхом репресій і голодоморів, але і насильницькою русифікацією. Так, мати мого чоловіка Рудова Віра Федорівна (дівоче прізвище Романченко) розповідала, що в 1939 році, коли їй вперше видавали паспорт (а жила вона у селі Лисогірка Ростовської області) вона побачила, що в графі національність було написано «русская». Це її образило і вона сказала паспортистці, що за національністю вона є українка, а не росіянка. Почула грізну відповідь: «будешь теперь русской».
Віра Федорівна, а тобі просто дівчинка Віра, заплакала і мовчки пішла з паспортного столу, в вдома сказала, що її записали росіянкою. Мати Віри – Олена Романченко, змучена розкуркулюванням, Голодомором, смертями дітей (із восьми вижило двоє), сумно сказала: «хай їм»!
А молодший брат Іван розлютився і сказав, що з ним це не пройде. Коли в 1941 році Івану виповнилось 16 років, він також пішов отримувати паспорт, то його теж записали «русским», а коли він обурився – сказали «будешь теперь русским». У відповідь Іван відмовився отримувати паспорт і пішов додому.
Мати, коли дізналася, що відбулося у паспортному столі, почала плакати. Вона зібрала торбину з речами сина і з жахом стала чекати, коли за ним приїде «воронок» – так називали машину, на якій НКВД приїжджало арештовувати людей.
На щастя, «воронок» так і не приїхав, а врешті-решт прийшла повістка прийти в паспортний стіл. Мати взяла зібрану на випадок арешту торбину і поїхала туди разом із сином. Однак і цього разу – пощастило. Івану видали паспорт, у якому було написано, що він українець.
Відтоді, в одній родині, в одних батьків – син був українець, а дочка –росіянка. Іван до кінця життя підсміювався над сестрою боягузкою, а вона у відповідь говорила, що їй духу не вистачило відстояти свої права.
Зараз, коли частина Луганщини окупована, сестра мого чоловіка, тікаючи від війни, почала їздити по родичах у Ростовській області, й з подивом повідомляла своєму брату – моєму чоловіку, що там, в Ростовській області, по селах усі говорять українською.
Виходить, що українців Донщини, мабуть, записали «русскими», але мову чіпати не стали, а в Україні національність «українець» залишили, але активно русифіковували.
Тепер сучасна російська «Вікіпедія» стверджує, що в Ростовській області 90% населення – росіяни, 2,6% вірмени, 1,85% українці. А я згадую той архівний документ, за яким у 1926 році там було 90% українців, а у 1939 році їх уже стало – 3,8% українців. Ось що зробило розкуркулення, Голодомор і «робота з паспортами»."