Королева хворіє, вже близько кінець.
То ж сповідатись час наступив.
Тільки хоче вона, щоб прибув пан-отець
Із французьких, із рідних країв.
- Приготуйся, - граф-маршалу каже король,
Бо чи встигнуть французи, чи ні,
Нам удвох доведеться зіграти їх роль,
Ти один справді вірний мені.
- Ми самі проведем сповідальний обряд,
Елінор зніме камінь з душі.
Під каптурами нас упізнають навряд.
Так що, лорде, давай поспіши.
- Государю,- граф-маршал спітнів мов юнак,-
Цей обман мені так не мине!
Якщо щось несподівано піде не так
Королева повісить мене!
Роздратовано кинув король: - Я клянусь
Сонцем, небом, і троном своїм
Якщо завтра опинишся винним чомусь,
Всеодно повернешся живим.
Рано вранці, вдягнувши плащі із сукна,
Королеві вклонилися вдвох.
- То Ви з Франції, браття, спитала вона?
Бо місцевих повішу обох!
- Ми французьскі монахи, - промовили ті,
Із-за моря до Вас посланці.
Присягаємось Вашій Величності в тім,
Що ми геть не англійські ченці.
- Час покаятись, вже на порозі стою.
Перший гріх мій, то давні діла.
По дорозі у Лондон невинність свою
Графу-маршалу я віддала.
- Хоч і тяжкий був гріх, я його відпустив,-
Відгукнувся суворий чернець.
Ну а другий, що раптом, як крейда збліднів,
Мовив: - Кайся, це ж ще не кінець.
- Чоловіка я вбити хотіла давно.
Тяжкий гріх, бо задумала зло.
Я носила отруту, щоб влити в вино
Та нагоди ніяк не було.
- Відпускаю! Сповідуйся далі в гріхах.
Боже, душу її не покинь! -
Відповів, багровіючи, перший монах,
А блідий обізвався: - Амінь!
Перед Богом покаюся, слава йому.
Я давно вже тягар цей несла.
Королівську коханку, три роки тому
Я отрутою з світу звела.
Двоє хлопчиків в мене, одного люблю.
Старший красень - то маршала син.
Ну а другий, молодший - він син королю
Краще б був в мене тільки один.
Він дебелий, товстий, і хода як в бика...
- Все, замовкни! - товстун не стерпів,
А за те, що у нього статура така,
Я його іще більше любив!
Мов папір францисканське вбрання розірвав
І відкинув кремезний "чернець".
І у золоті весь перед нею постав
Генріх ІІ - могутній боєць!
Повернувшись до графа крізь зуби сказав:
Богу свічку найбільшу постав,
Бо якби я обобітниці вчора не дав,
Ти б уже хробаків годував.