(байка)
Жили-були Ніч з Днем на цьому світі,
Живуть і зараз, та не в тому річ…
Якось з’явилась Заздрість у лахмітті,
І чорною була вона – як Ніч.
Тихенько, непомітно, наче злодій,
Залізла Ночі в душу Заздрість та
І шепотіти стала: «Досить… Годі…
Несправедливе навкруги життя:
Лиш Днем щебечуть діти, квітнуть квіти,
І квітнуть усмішки лише Днем теж…
Чому лиш Днем яскраво сонце світить,
А ти завжди у темряві живеш?»
Немов хробак, та Заздрість Ніч точила
І врешті-решт добилася свого:
Жадоба помсти зріла і дозріла
І вже горить, мов на смолі вогонь.
Ранковий іней Ніч на землю клала,
Тумани слала тричі на добу,
Хвилини восени та взимку крала,
Щоби той клятий День коротшим був…
День зрозумів, чом заздрить чорнолиця
І мовив Ночі: «Заздрість – це ж змія…
Я ж брат тобі, а ти мені – сестриця.
Що нам ділити?.. – Ми ж одна сім’я.
Я створений для праці та для свята,
А ти, щоб відпочити всі могли.
І світ оцей – це ж наша спільна хата.
А заздрити - як жити у імлі»…
Якщо ти хворий цим – мерщій одужуй,
Бо в нежиті одне лиш зло лежить.
Іржа залізо їсть, а заздрість – душу.
А без душі, скажи, як людям жить?
19.11.2020 р.