Весна, и смерть, и Божье воскресенье
Весна пришла нежданно и негаданно!
Зима стояла крепко до поры.
Повеял ветер с юга. И тогда она
как будто в Ворсклу съехала с горы.
Ещё река от спячки не воскресла,
ещё орала ждал дремавший лан,
а под горою вишенка-невеста
уже к веночку меряет туман.
День подрастал. Легко скользили тени,
хотя ещё везде витала хмарь.
И груша-дичка в праздничном цветенье
светила над округой, как фонарь.
У детворы порозовели щёчки.
Смывает дождик дни календаря.
И первоцветы – цветики-цветочки
посыплет солнце, словно из брыля.
Крестьянам помогает сеять ветер.
Вновь новый день предтечего длинней.
И дикий голубь стонет в бересклете,
стоит в затонах золото линей.
Тут возле нас зелёненькая балочка,
в ней озерцо прозрачней, чем янтарь.
И в длинном клюве голубой рыбалочки
трепещет зазевавшийся пескарь.
Ещё вчера здесь гуси пролетали,
и лебеди трубили сквозь туман.
Тут на болотах лубяной Полтавы
ходулочник есть, крохаль, турухтан.
Воскрес народ и немощный, и квёлый.,
Здесь всякий призрак – с именем своим.
Здесь монастырь в жужжанье пчёл весёлых
всплывает в небе знаком водяным.
О Боже духов и смиреной плоти!
Впервые усмехнулась я, прости.
Любая ветка в этом живоплоте,
и та, глядишь, готова расцвести.
Пришла весна... И ожила природа.
Вся Украина корчится в огне.
Цветёт земля, влюблённая в свободу.
Здесь, среди птиц, и жить, и петь бы мне.
Как в хате хорошо, просторно, сладко.
... Спешат воскреснуть нивы и сады.
Чтоб сохранить горсть зёрен на посадку,
на Пасху ели хлеб из лебеды.
Над аистами сумерки померкли.
Клин огорода жаждет уродить.
Есть горстка жита, мака есть полмерки,
и чернобрывцы надо посадить.
Земля, спасибо за твои щедроты,
за лунный свет, струящийся в окне.
Беда – чахотка. Кашель – аж до рвоты,
и с каждым днём всё хуже, хуже мне.
Нет жизни – кашель душит то и дело,
как сто чертей внутри толклось,
смотрю: уже монисто побелело,
всё изморозью сизою взялось.
Внутри озноб, а холодеют руки
и трели соловья бросают в зной.
Что ж, одиноким не страшны разлуки.
Чахоточных – Бог приберёт весной.
Уже не запою, не заспиваю,
и вряд ли огородик дополю,
всё время ночь, как смерть, переплываю,
жизнь, словно лучик солнечный, ловлю.
А дни стоят! Вон жаворонок в жите
для славного житья гнездовье вьёт…
– Кукушечка, а сколь осталось жить мне? –
И та в ответ безбожно врёт и врёт…
Зашёл Иван. Сидел, угрюмый,
молча. Встал и пошёл. Замешкал у ворот.
Весна деревьям раздала сорочки.
И гетман стал готовиться в поход.
Призвали трубы казаков к походу,
когда шатры взметнулись у реки,
и батько Хмель за веру и свободу
универсалом обласкал полки.
– И вновь моя земля кипит в борьбе,
и вновь принадлежу я не себе, –
сказал Иван, припав ко мне устами:
– И в этот раз щадить себя не станем.
И я, не надо думать, будто гордая,
пред смертью помяну его добром.
И тут кирея с вылетами чёрная
в последний раз мелькнула за бугром.
И даже на пути к извечной стуже,
когда нет слёз, которых не унять:
– Прощай, Иван, мой самый верный дружэ,
источник искры вечного огня.
Выходит полк… Иван… хоругвьи… знамя.
Там я в сторонке где-нибудь стою.
Душа моя, ты вздрогнула словами?
Запели песню. Господи, мою!
И «Зэлэный барвиночку», «Нэ плач, нэ журыся,
а за свого мылэнького Богу помолыся».
И про того козачэнька,
що пишов за Дэсну.
«Росты, росты, дивчынонько,
на другую вэсну!»
И про воду каламутну,
не волна ли сбила.
И про тую дивчыноньку,
что верно любила.
И про гору высокую,
и про ту крыныцю…
Вчера девчата бережком прошли,
и затянули: «Ой нэ ходы Грыцю…».
А я стояла… Может, закричать, а?..
Какие им ещё сказать слова?..
Девчоночки, подруженьки, девчата!
Не пойте эту, я ещё жива.
ЛІНА КОСТЕНКО, 1930 р.
Розділ ІХ з роману "Маруся Чурай"
ВЕСНА, І СМЕРТЬ,
І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ
Розділ IX
Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
Воскресли люди, хоч який хто квелий,
після облоги схожі на примар.
І монастир з цвітіння тих жарделей
пливе у небо, як з рожевих хмар.
О Боже духів і живої плоті!
Я вперше усміхаюся, прости.
Якась галузка в тому живоплоті
і та он пнеться, хоче розцвісти.
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
Як гарно з хаті, як просторо в сінях!
Як оживають ниви і сади!
А щоб хоч щось лишилось на насіння,
на Пасху їли хліб із лободи.
І знов лелека молиться до зірки.
Клинець городу хоче врожаю.
Є жменя жита, маку є півмірки,
і чорнобривці, й трохи рижію.
Спасибі, земле, за твої щедроти!
За білий цвіт, за те, що довші дні.
Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
Все гіршає і гіршає мені.
Уже од кашлю в грудях все зболіло.
То в жар, то в холод кидає. Ну ось,
уже й моє намисто побіліло,
мов памороззю сизою взялось.
Як дивно, жар, але холонуть руки.
А солов’ї чогось як навісні!
Самотнім добре,— жодної розлуки.
Сухотним добре, — гаснуть навесні.
От тільки шкода — вже не заспіваю.
Город глушіє,— вже не прополю.
Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,
Життя, як промінь сонячний, ловлю.
А дні стоять,— не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —
Кує зозуля... Цілий день кує...
Іван приходив. Так, посидів мовчки.
Устав, пішов, оглянувся з воріт.
Лише весна укинулась в листочки,
підняв їх знову гетьман у похід.
Заграли знову труби до походу,
війнуло громом з Тясьмина-ріки.
Богдан підняв козацтво за свободу,
універсалом обіслав полки.
— І знов земля кипить у боротьбі.
І знову я належу не собі,—
сказав Іван. Дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.
Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду,— пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.
І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскро вічного вогню!
Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, боже мій, мою!
І "Зелененький барвіночку",
й "Не плач, не журися,
а за свого миленького богу помолися".
І про того козаченька,
що їхав за Д;сну.
"Рости, рости, дівчинонько,
на другую весну!"
І про воду каламутну,
чи не хвиля збила.
І про тую дівчиноньку,
що вірно любила.
І про гору високую,
і про ту криницю....
Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю".
А я стояла... Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.