Зазирає сновида-темрява
у вікно.
Ані зіроньки... де й поділися? Геть сліпа.
Блідий місяць заліз на дерево -
як в кіно -
похитався, немов на милицях,
та й упав.
От не знаю, хто осінь стежкою
проведе.
Заблукає – і знов повернеться
знічев’я:
- Я прописана, я тут мешкаю.
Ні? А де?..
- Не твоя пора, осінь-сестронько,
не твоя.
Відгуляла вже, хай зі скрутою,
поміж нас.
Подарую тобі ліхтарик -
бери та йди.
А то грудень ще переплутає:
чи вже час?
Він дражливий, мов перестарок,
хоч молодий.
Я й сама - чи жила? Незчулася,
хто я є:
вже доросла - і дзиґа-віяло,
дитинча.
Не змінились ні дім, ні вулиця –
все моє.
Але наче кудись полинуло
на очах.