(байка)
Жив при садибі хатній Горобець* завжди;,
І був цвіркун той трішечки ледачий,
Бо з кормом при садибі він не знав біди,
А ще мав птах той гонорову вдачу.
Хоча з талантами йому не повезло:
Любив найбільше байдики він бити,
І більше ні до чого тями не було –
Не вмів, як кажуть, й шила загострити.
ЯкОсь цей Горобець від хати відлетів,
Не просто так – від нічого робити…
Летить собі і раптом чує дивний спів,
То радістю, то смутком оповитий.
Чарівні трелі та рулади якийсь птах
Витьохкував у яворі над ставом.
Душили Горобця і зАвидки, і страх:
«Яка ж ти неприємна, чужа слава!»
І кажуть недарма, що заздрість – це є гріх,
Та зацвірінькав Горобець суворо:
-Відпочивать пора – вже вечір на дворі!
Це хто пісні горланить в таку пору?
Коли ж узріти Соловейка він зумів,
То вже кричав, й летіла з дзьоба слина:
-Ти ж сіро-бурий, як і я, ти ж родич мій!
Тож і цвірінькати, як я, повинен!
Є безталанні всюди, є такОж творці,
Щоб їх впізнати – треба це кумекать:
Не слухайте ніколи заздрих горобців,
Талант цінуйте – як у соловейка!
13.12.2020 р.
*Горобець хатній – найпоширеніший вид роду горобців, живе поряд із житлом людини