пожовкла мить, листком кленовим,
пожовкла мить…
збираю хмиз життя я знову,
де в’яне снить,
де осипають імортелі
духмяний цвіт,
сліди зникають геть в пустелі,
як жар ланіт…
пожовкла мить, натомість проза
твоїх Стожар…
ятрять серця метаморфози
та сміх примар,
де в чагарях ховає вітер
душі тепло,
щоби когось у мить зігріти –
забути зло…
занадто сліз, піднята планка –
журитись гріх,
відпий з чужої філіжанки
не каву – сміх,
щоб зберегти його хоч трохи,
як блиск свічад,
ізнов впиши з натхненням строфи
про зорепад…
*****
желтеет миг, листом кленовым,
желтеет миг,
где хворост жизни /незнакомой/
как сныть безлик,
где иммортель нас /не впервые/
в ночи пьянит,
а след исчез в песке пустыни,
как жар с ланит…
желтеет миг, взамен же проза
твоих Стожар…
сердца «грызут» метаморфозы
и тень забав,
где в чернотале прячет ветер
души тепло,
чтобы согреться на рассвете,
забыв про зло…
довольно слёз, поднята планка –
унынье грех,
испей из чары без огранки
не кофе – смех,
чтобы сберечь, ну хоть немного,
на сотни вёрст
впиши с азартом монологи
летящих звёзд…
05.01.2021