Ви не помітили, природа мов зніміла?
Сідало сонце в тиші вечоровій,
У татка на плечі донька сиділа,
Пташки затихли у здивованій діброві.
Принишкли крильця у малого янголятка,
А татко ніжно подивився на матусю,
«Та вже цілуйтеся!», - подумало малятко,
«А я примружуся, а треба, - й відвернуся».
Кололося безжально суховиння,
Сюрчали коники у соняхах завзято,
У сутінках літало павутиння,
Але ж не страшно, коли поряд мама й тато.
«Я тут, рідненькі, ваша охорона.
Я на сторожі щастя і кохання.
Сховалось сонечко, то що, уже додому?
Чи ви зависли в цьому полі до світання?
Ось нагадаю вам, я те ще янголятко,
Мене цілуй татусю, я Царівна.
І годі поночі в степу уже ганяти.
Хоч визнаю, цей вечір був чарівним.»