дихнув так гірко сивий спомин
і впав /до віку/ в забуття,
як стомлений сльотою комин,
та нині скривджений життям…
його /напевне/ душать сльози,
що вмить закрила напівімла
той кущ терновий при дорозі,
та лози, начебто зі скла…
зомлілі трави в ніч осінню,
та втрачений безцільно час,
де зорепаду шепотіння
не входить з вітром в резонанс…
і ось, ти знову – Попелюшка,
де тільки прикрість та зола
не позирали відчайдушно
на два загублені крила,
бо їх вже треба церувати –
для того нитку в’є павук,
а світло, місяцем щербатим,
дано для пошуку сполук…
02.03.2021