Була донечка маленька,
Пустотлива й говірка,
Усміхалась татку й неньці,
Наче лялечка жива.
Білі локони і бантик,
Плаття в блискітках-пилинках,
Не встигали балувати
Батьки зоряну дитину.
Мякі зоряні ведмеді
На вікні - рожеві тюлі,
Стали снитись юній леді
І нашіптували: - Люлі.
Лише інколи у іграх,
Донька, падаючи долі,
Ранила свої колінка,
Дуже боляче - до крові.
Й розуміла - що живою,
Бути боляче і страшно.
Але ранка швидко гоїлась,
Й забувався біль вчорашній.
Краще бути, наче лялька
І не плакати ніколи,
Шанувати серце з малку,
Й не терзатися від болю.
Стала дівчинка з роками,
Як хотіла та просила,
Мов з дитинства лялька Барбі,
Пластикова та красива.
Усмішка напоготові,
В очах блискітки-прикраси,
Проте чулась не живою,
Наче серце із пластмаси.
Навіть в батька на поминках
Не змогла, як слід, поплакать,
Її серце й на хвилинку
Не відчуло біль від втрати.
І чудово - від емоцій,
Виникають ранні зморшки,
Що й хірург не буде в змозі
Виправити на обложці.