Змучений в роботі татко,
Ввечері ледь йшов додому,
Тож не ліз у справи бабські,
Посилаючись на втому.
А донька, відчувши волю,
Й батьківський нейтралітет,
Проникала безконтрольно
В модний світ, немов в клозет.
Тьоті зі сторінок глянцю,
Вірячи в значимість тіла,
Червоніли від румянцю,
І кістками торохтіли.
Прогледів татусь, як вперше
Донька спробувала маску,
Щоб потрапити нарешті
У чудову й світлу казку.
Коли маска їй проникла
Глибоко - у саму кров,
Як донька до неї звикла,
Й одягала знов і знов.
Стала награна усмішка,
Й очі - зоряно-лялькові,
Тонік маскував живі ще
Унікальність й підлітковість.
І колись красиве личко -
Стало пещено-стандартним.
І світилось полунично,
Як в моделі із реклами.
Як помітив батько - зміни,
Стало пізно й незворотньо,
Не відтерти маску - вїлась,
Й диктувала, що є модно.
Вїлась глибоко у мозок,
І в думках звела кубельце.
Залишивши шкіру й кості,
І душі закриті дверці.