***
Однажды про это время скажут -
время, когда писались стихи.
Скажут - тогда было так много воздуха,
что просто необходимо было говорить..
Сам воздух того времени
был выразительней любых стихов.
Убедительнее было пламя.
Красноречивей молчанье.
Однажды это время напомнит о себе металлом
вшитым под кожу в месте перелома, в месте перехода
там, где свет порой напоминал тьму
там , где собственная слабость казалась нам мужеством.
От этого времени останутся стихи,
вложенные в дыхание мужчин и женщин,
стихи среди тишины, как трава среди зимы
когда поздно бояться боли,
когда некуда отступать от натиска снега,
когда своим одиноким голосом
ты напоминаешь всем про оттепель.
Однажды я скажу про это время,
как про время твоего присутствия
время твоего проступания в моей речи
время когда свет стоял у тебя за плечами
когда ты переводила дыхание
и огня становилось меньше
когда над деревьями в парке стоял туман
словно теплое дыханье над детьми
что выбежали из школы.
Нельзя забывать ничего из того, чем нас искушали.
Нельзя откладывать на потом работу
на которой держится дыхание.
Нельзя - задохнемся, оступимся, перестанем верить
своим деревьям, своей реке, темным страницам неба.
Именно сейчас трудно быть травой
Именно сейчас особенно тревожно за надломленные стебли
вот ты возвращаешься и начинаешь говорить
я тебя слышу
я тебя понимаю
с украинского перевел А.Пустогаров
+ + +
Колись про цей час говоритимуть як про час,
в якому писалися вірші.
Скажуть так – тоді було так багато повітря, що необхідно було говорити.
СамЕ повітря цього часу було виразнішим
за будь-які вірші.
Більш переконливим був вогонь.
Промовистішим мовчання.
Колись цей час нагадає про себе залізом,
вшитим під шкіру, на місці зламу, на місці переходу,
там, де світло іноді нагадувало темряву,
там, де власну слабкість ми сприймали за мужність.
З цього часу й залишаться вірші, вкладені в дихання чоловіків та жінок,
вірші серед тиші, ніби трава серед зими –
коли пізно боятися болю, коли немає куди відступати перед навалою снігу,
коли своїм одиноким звучанням ти нагадуєш усім про відлигу.
Колись я говоритиму про цей час,
як про час твоєї присутності,
час твого проступання в моїй мові, час, коли світ стояв
у тебе за плечима, коли ти переводила дихання –
і вогню ставало менше,
коли над деревами в парку стояв туман,
наче тепле дихання над дітьми, що вибігали зі школи.
Не можна забувати нічого з того, чим нас спокушали.
Не можна відкладати на потім роботу,
на якій тримається подих.
Не можна – задихнемося, оступимось, перестанемо вірити
своїм деревам, своїй ріці, темним аркушам неба.
Саме тепер важко бути травою.
Саме тепер особливо тривожно за ламані стебла.
Ось ти повертаєшся й починаєш говорити.
Я тебе чую.
Я тебе розумію.