***

Офорти ранку – холодно і голо,
Скелет тополі, трісочки беріз,
Крило пташине, що напереріз
Цю хмару розітне, щоб сніг проліз,
І біль залюляв, аби не кололо

Ні терен, ані серце – спати, спа…
Яке безлюддя і яке безгрішшя!
Ні грошей ні гріхів, а тільки тиша –
Така глуха, і біла, і сліпа.

Нікого, нікуди, ні з ким, ніде,
І вже нізвідки не чекає сина
Та жінка між снігів. Лише бліде
Її лице, і сива волосина
Із комина плететься вгору… вгору…
Вона мовчить, до неї Бог говорить

Що й це мине.
Що врешті й це мине.
Чи не.