Большая элегия Джону Донну (Иосиф Бродский
Джон Донн уснул, уснуло все вокруг.
Уснули стены, пол, постель, картины,
уснули стол, ковры, засовы, крюк,
весь гардероб, буфет, свеча, гардины.
Уснуло все. Бутыль, стакан, тазы,
хлеб, хлебный нож, фарфор, хрусталь, посуда,
ночник, бельЈ, шкафы, стекло, часы,
ступеньки лестниц, двери. Ночь повсюду.
Повсюду ночь: в углах, в глазах, в белье,
среди бумаг, в столе, в готовой речи,
в ее словах, в дровах, в щипцах, в угле
остывшего камина, в каждой вещи.
В камзоле, башмаках, в чулках, в тенях,
за зеркалом, в кровати, в спинке стула,
опять в тазу, в распятьях, в простынях,
в метле у входа, в туфлях. Все уснуло.
Уснуло все. Окно. И снег в окне.
Соседней крыши белый скат. Как скатерть
ее конек. И весь квартал во сне,
разрезанный оконной рамой насмерть.
Уснули арки, стены, окна, всЈ.
Булыжники, торцы, решетки, клумбы.
Не вспыхнет свет, не скрипнет колесо…
Ограды, украшенья, цепи, тумбы.
Уснули двери, кольца, ручки, крюк,
замки, засовы, их ключи, запоры.
Нигде не слышен шепот, шорох, стук.
Лишь снег скрипит. Все спит. Рассвет не скоро.
Уснули тюрьмы, за«мки. Спят весы
средь рыбной лавки. Спят свиные туши.
Дома, задворки. Спят цепные псы.
В подвалах кошки спят, торчат их уши.
Спят мыши, люди. Лондон крепко спит.
Спит парусник в порту. Вода со снегом
под кузовом его во сне сипит,
сливаясь вдалеке с уснувшим небом.
Джон Донн уснул. И море вместе с ним.
И берег меловой уснул над морем.
Весь остров спит, объятый сном одним.
И каждый сад закрыт тройным запором.
Спят клены, сосны, грабы, пихты, ель.
Спят склоны гор, ручьи на склонах, тропы.
Лисицы, волк. Залез медведь в постель.
Наносит снег у входов нор сугробы.
И птицы спят. Не слышно пенья их.
Вороний крик не слышен, ночь, совиный
не слышен смех. Простор английский тих.
Звезда сверкает. Мышь идет с повинной.
Уснуло всЈ. Лежат в своих гробах
все мертвецы. Спокойно спят. В кроватях
живые спят в морях своих рубах.
По одиночке. Крепко. Спят в объятьях.
Уснуло всЈ. Спят реки, горы, лес.
Спят звери, птицы, мертвый мир, живое.
Лишь белый снег летит с ночных небес.
Но спят и там, у всех над головою.
Спят ангелы. Тревожный мир забыт
во сне святыми — к их стыду святому.
Геенна спит и Рай прекрасный спит.
Никто не выйдет в этот час из дому.
Господь уснул. Земля сейчас чужда.
Глаза не видят, слух не внемлет боле.
И дьявол спит. И вместе с ним вражда
заснула на снегу в английском поле.
Спят всадники. Архангел спит с трубой.
И кони спят, во сне качаясь плавно.
И херувимы все — одной толпой,
обнявшись, спят под сводом церкви Павла.
Джон Донн уснул. Уснули, спят стихи.
Все образы, все рифмы. Сильных, слабых
найти нельзя. Порок, тоска, грехи,
равно тихи, лежат в своих силлабах.
И каждый стих с другим, как близкий брат,
хоть шепчет другу друг: чуть-чуть подвинься.
Но каждый так далек от райских врат,
так беден, густ, так чист, что в них — единство.
Все строки спят. Спит ямбов строгий свод.
Хореи спят, как стражи, слева, справа.
И спит виденье в них летейских вод.
И крепко спит за ним другое — слава.
Спят беды все. Страданья крепко спят.
Пороки спят. Добро со злом обнялось.
Пророки спят. Белесый снегопад
в пространстве ищет черных пятен малость.
Уснуло всЈ. Спят крепко толпы книг.
Спят реки слов, покрыты льдом забвенья.
Спят речи все, со всею правдой в них.
Их цепи спят; чуть-чуть звенят их звенья.
Все крепко спят: святые, дьявол, Бог.
Их слуги злые. Их друзья. Их дети.
И только снег шуршит во тьме дорог.
И больше звуков нет на целом свете.
Но чу! Ты слышишь — там, в холодной тьме,
там кто-то плачет, кто-то шепчет в страхе.
Там кто-то предоставлен всей зиме.
И плачет он. Там кто-то есть во мраке.
Так тонок голос. Тонок, впрямь игла.
А нити нет… И он так одиноко
плывет в снегу. Повсюду холод, мгла…
Сшивая ночь с рассветом… Так высоко!
»Кто ж там рыдает? Ты ли, ангел мой,
возврата ждешь, под снегом ждешь, как лета,
любви моей?. Во тьме идешь домой.
Не ты ль кричишь во мраке?" — Нет ответа.
«Не вы ль там, херувимы? Грустный хор
напомнило мне этих слез звучанье.
Не вы ль решились спящий мой собор
покинуть вдруг? Не вы ль? Не вы ль?» — Молчанье.
«Не ты ли, Павел? Правда, голос твой
уж слишком огрублен суровой речью.
Не ты ль поник во тьме седой главой
и плачешь там?» — Но тишь летит навстречу.
«Не та ль во тьме прикрыла взор рука,
которая повсюду здесь маячит?
Не ты ль, Господь? Пусть мысль моя дика,
но слишком уж высокий голос плачет».
Молчанье. Тишь. — «Не ты ли, Гавриил,
подул в трубу, а кто-то громко лает?
Но что ж лишь я один глаза открыл,
а всадники своих коней седлают.
ВсЈ крепко спит. В объятьях крепкой тьмы.
А гончие уж мчат с небес толпою.
Не ты ли, Гавриил, среди зимы
рыдаешь тут, один, впотьмах, с трубою?»
«Нет, это я, твоя душа, Джон Донн.
Здесь я одна скорблю в небесной выси
о том, что создала своим трудом
тяжелые, как цепи, чувства, мысли.
Ты с этим грузом мог вершить полет
среди страстей, среди грехов, и выше.
Ты птицей был и видел свой народ
повсюду, весь, взлетал над скатом крыши.
Ты видел все моря, весь дальний край.
И Ад ты зрел — в себе, а после — в яви.
Ты видел также явно светлый Рай
в печальнейшей — из всех страстей — оправе.
Ты видел: жизнь, она как остров твой.
И с Океаном этим ты встречался:
со всех сторон лишь тьма, лишь тьма и вой.
Ты Бога облетел и вспять помчался.
Но этот груз тебя не пустит ввысь,
откуда этот мир — лишь сотня башен
да ленты рек, и где, при взгляде вниз,
сей страшный суд совсем не страшен.
И климат там недвижен, в той стране.
Откуда всЈ, как сон больной в истоме.
Господь оттуда — только свет в окне
туманной ночью в самом дальнем доме.
Поля бывают. Их не пашет плуг.
Года не пашет. И века не пашет.
Одни леса стоят стеной вокруг,
а только дождь в траве огромной пляшет.
Тот первый дровосек, чей тощий конь
вбежит туда, плутая в страхе чащей,
на сосну взлезши, вдруг узрит огонь
в своей долине, там, вдали лежащей.
ВсЈ, всЈ вдали. А здесь неясный край.
Спокойный взгляд скользит по дальним крышам.
Здесь так светло. Не слышен псиный лай.
И колокольный звон совсем не слышен.
И он поймет, что всЈ — вдали. К лесам
он лошадь повернет движеньем резким.
И тотчас вожжи, сани, ночь, он сам
и бедный конь — всЈ станет сном библейским.
Ну, вот я плачу, плачу, нет пути.
Вернуться суждено мне в эти камни.
Нельзя прийти туда мне во плоти.
Лишь мертвой суждено взлететь туда мне.
Да, да, одной. Забыв тебя, мой свет,
в сырой земле, забыв навек, на муку
бесплодного желанья плыть вослед,
чтоб сшить своею плотью, сшить разлуку.
Но чу! пока я плачем твой ночлег
смущаю здесь, — летит во тьму, не тает,
разлуку нашу здесь сшивая, снег,
и взад-вперед игла, игла летает.
Не я рыдаю — плачешь ты, Джон Донн.
Лежишь один, и спит в шкафах посуда,
покуда снег летит на спящий дом,
покуда снег летит во тьму оттуда».
Подобье птиц, он спит в своем гнезде,
свой чистый путь и жажду жизни лучшей
раз навсегда доверив той звезде,
которая сейчас закрыта тучей.
Подобье птиц. Душа его чиста,
а светский путь, хотя, должно быть, грешен,
естественней вороньего гнезда
над серою толпой пустых скворешен.
Подобье птиц, и он проснется днем.
Сейчас — лежит под покрывалом белым,
покуда сшито снегом, сшито сном
пространство меж душой и спящим телом.
Уснуло всЈ. Но ждут еще конца
два-три стиха и скалят рот щербато,
что светская любовь — лишь долг певца,
духовная любовь — лишь плоть аббата.
На чье бы колесо сих вод не лить,
оно все тот же хлеб на свете мелет.
Ведь если можно с кем-то жизнь делить,
то кто же с нами нашу смерть разделит?
Дыра в сей ткани. Всяк, кто хочет, рвет.
Со всех концов. Уйдет. Вернется снова.
Еще рывок! И только небосвод
во мраке иногда берет иглу портного.
Спи, спи, Джон Донн. Усни, себя не мучь.
Кафтан дыряв, дыряв. Висит уныло.
Того гляди и выглянет из туч
Звезда, что столько лет твой мир хранила.
ВЕЛИКА ЕДЕГІЯ ДЖОНУ ДОННУ (вільний переклад П.Голубкова)
Джон Донн заснув, заснуло все відтак:
Підлога, стіни, ліжко, і картини,
Стіл, килими, і засуви, і гак,
Весь гардероб, буфет, свіча, гардини.
Заснуло все. Бутель, стакан, тази,
Хліб, хлібний ніж, фарфор, кришталь, сосуди,
Нічник заснув, годинники усі,
Сходинки сходів, двері. Ніч бо всюди.
Бо всюди ніч: в білизні, і в очах,
В столі, в паперах, в мові, і, доречі,
В її словах, вугіллі і щипцях
Остиглого каміна, в кожній речі.
В камзолі, у панчохах, і в тінях,
За дзеркалом, у ліжку, в стільця спинці,
Знову в тазу, в розп'яттях, в рушниках,
В мітлі на вході, в туфлях. Поодинці.
Заснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як скатерти нпаперть
Коник його. Квартал весь уві сні,
Розрізали що вікна рами на смерть.
Заснули арки, стіни, вікна, все.
Булижники, торці, решітки, клумби.
Ні вогника, не рипне те і це...
Сплять огорожі, ланцюги і тумби.
Поснули двері, кільця, ручки, ні тук-тук,
Замки, засуви, їх ключі, запори.
Ніде не чути навіть шепіт, шурхіт, стук.
І лише сніг скрипить. Світанок ще не скоро.
Поснули допри, замки. Ваги сплять усі
У рибній лавці. Міцно сплять свинячі туші.
Задвірки сплять, сплять ланцюгові пси.
В підвалах кішки сплять, стирчать їх вуха дуже.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
Під кузовом десь уві сні сипить
Світ, злившись вдалині з заснулим небом.
Джон Донн заснув. І море разом з ним.
Заснув і берег крейдяний над морем.
Весь острів спить загальним сном одним.
І кожен сад, потрійним запертий запором.
Сплять клени, сосни, граби і ялинки.
Сплять схили гір, струмки на схилах і стежки.
Лисиці, вовк. Заліз ведмідь у ліжко.
Сніг біля входів нор - замети і сніжки.
Сплять і птахи. Не чути співи їхні.
Не чутний крик воронячий, совиний,
Не чутний сміх. Англійський простір тихий.
А зірка сяє. Й миша йде з повинною.
Заснуло все. Лежать у трунах ночі
Усі мерці. У ліжках, вже постіиних.
Живі сплять у морях своїх сорочок.
І по одинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Заснуло все. Сплять річки, гори, ліс.
Сплять звірі, птиці, мертвий світ спокою.
А білий сніг летить ще з неба вниз.
Бо сплять і там, у всіх над головою.
Сплять янголи. Забутий світ тремтить
В цім сні святими - вдячний сорому святому.
Геєнна спить і Рай чудовий спить.
Ніхто не вийде, мабуть, в цей час з дому.
Господь заснув. Земля - чужа раба.
Не бачать очі, слух – десь на приколі.
Й диявол спить. І разом з ним юрба
Заснула на снігу в англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел спить з трубою.
І коні сплять, хитаючись ледь плавно.
І херувими всі - однієї юрбою,
Сплять, обійнявшись, під склепінням церкви Павла.
Джон Донн заснув. Зснули, сплять рядки.
Всі образи, всі рими. Сильні, слабі
Знайти не можна. туга, та гріхи,
Рівно тихІ, лежать в своїх силабо.
І з іншим кожен вірш, як рідний брат,
Хоч і шепоче одному друг: трохи посунься.
Але далекий сам від райських врат,
Густий та бідний, чистий, і не в курсі.
Рядки всі сплять. Спить ямбів строгих взвод.
Хореї сплять, як варта, зліва, зправа.
І спить картина в них летейской вод.
І міцно спить за нею інше - слава.
Сплять біди все. І муки міцно сплять.
Пороки сплять. Добро зі злом, як з братом.
Пророки сплять. білястий снігопад
Шукає в просторі, плям чорних небагато.
Заснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, під льодом забаганки.
Сплять мови всі, спить правда в усіх них.
Їх ланцюги теж сплять; дзвенять тихенько ланки.
Все міцно сплять: святі, диявол, Бог.
Їх слуги злі. Їх друзі. І їх діти.
І тільки сніг шарудить темний мох.
Немає звуків більше в цьому світі.
Та чу! Ти чуєш – у кромешніій тьмі,
Там плаче хтось, там хтось в пітьмі шепоче.
Когось там надано саме такій зимі.
І плаче він. І темряви не хоче.
Тонкий той голос. Голка як сама.
Немає нитки ... Він, самотньо трохи,
Пливе в снігу. І всюди холод, тьма...
Цю ніч зшивають на світанку... Так високо!
«Хто ж там ридає? Ти чи, ангел мій,
Повернення чекаєш, наче літа,
Любові чи?. Додому йди мерщій.
Не ти в пітьмі кричиш? "- Немає звіту.
«Чи ви там, херувими? сумний хор
Вмить нагадав мені цих сліз звучання.
Чи зважились ви сплячий мій собор
Покинути всі раптом? Ні?» - Мовчання.
«Павло, не ти чи? Правда, голос твій
Занадто огрубляючи сувора мова.
Чи ти схилив у темряві чуб свій
І плачеш там?» - А тиша тисне знову.
«Прикрила погляд чи не та рука,
Яка тут всюди в темряві маячить?
Чи ти, Господь? Хай думка ця дикА,
Але високий надто голос плаче».
«Чи не ти, Гаврило, тобто Гавриіл,
В трубу подув, а інший хтось волає?
Що ж очі лише я один відкрив,
А вершники своїх коней сідлають.
Все міцно спить. В обіймах у пітьми.
А гончаки вже мчать з небес юрбою.
Хіба не ти, Гаврило, в час зими
Ридаєш тут, у темряві, з трубою? »
«Та ні, це я, душа твоя, Джон Донн.
Сумую я одна в небесній висі
Про те, що працею створила, як закон,
Думки, важкі, як ланцюгові кільця.
Ти з вантажем політ вершив мерщій
Над пристрастю, гріхами, над безсилим.
Ти птахом був і бачив свій народ
Повсюди, весь, а не під даху схилом.
Ти бачив всі моря, далекий край.
І Пекло бачив ти - в собі, а після - в яви.
Бачив також наявно світлий Рай
В сумнішій - з усіх пристрастей - оправі.
Життя ти бачив: що як острів твій.
І з Океаном цим ти зустрічався:
З усіх боків – пітьма і буревій.
Ти Бога облетів й назад помчався.
Та цей вантаж не пустить вгору, в вись,
Звідки цей світ – ця сотня веж продажних,
Стрічки річок, при погляді бо вниз,
І Суд Страшний – вже не страшний, «вчорашній»
Там клімат нерухомий в низині.
Звідки все це - сон хворий у знемозі.
Звідти Господь - лиш світло у вікні
В туманну ніч в будинку при дорозі.
Поля бувають. Їх не оре плуг.
Роки не оре. І століття всує.
Лише ліси стіною там навкруг,
І тільки дощ в траві весь час танцює.
Той дроворуб, що на худім коні своїм
Попав туди, плутаючи по хащі,
З верху сосни вогонь побачить, дим
В своїй долині, десь далеко, - значно краще.
Далеко все. А тут неясний край.
Спокійний погляд по дахах гуляє.
Тут світло так. Ні гавкіт псів, вважай,.
Ні дзвін церковний - зовсім не лунає.
Він зрозуміє все, подяка Небесам,
Коня поверне рухом не подвійним.
І зараз віжки, сани, ніч, та і він сам,
І бідний кінь - все стане сном біблійним.
Ну, ось я плачу, що немає вже путі.
Що повернутися судилося в ці камені.
Не можна нині у плоті туди прийти.
Бо мертвій лиш відкриються врата мені.
Так, так, одній. Забувши: ти - мій світ,
В сирій землі, навік забувши смертну муку
Безплідного бажання, пливти вслід,
Своєю плоттю зшити щоб розлуку.
Та чу! Поки я плачем твій нічліг
Бентежу тут, - летить у тьмі, не тане,
Зшиваючи розлуку нашу, сніг,
І голка, взад-вперед, літає марно.
Не я ридаю - плачеш ти, Джон Донн.
Лежиш один, і сплять у шафі квіти,
Поки будинок зачарован сном,
І сніг летить у темряву десь звідти».
Ніби птахи, все спить в своїм гнізді,
Свій чистий шлях, жагу життя покраще
Раз назавжди довіривши зіркам,
Що хмари криють від «напризволяще».
Ніби той птах. Душа його чиста,
А світський шлях, хоча він, мабуть, грішний,
Природніше від ворона гнізда
Над натовпом скворешен, що невтішний.
Нібо той птах, Покинеться гуртом
Все, що лежать під покривалом білим,
Поки все зшито снігом, зшито сном,
Як простір між душею й сплячим тілом.
Заснули всі. Чекають ще кінця
Два-три вірші, і сушать рот щербато,
Що любов світська – лише борг співця,
Любов духовна - лише плоть абата.
На чиє б колесо цих сонних вод не лити,
Воно все той же хліб на світі меле.
Адже, раз можна з кимось нам життя ділити,
То хто ж там з нами смерть розділить, леле?
Діра в тканині. Вистачало сил.
З усіх кінців. Піде. Поверне знову.
І ще діра! І тільки небосхил
Голку бере в пітьмі кравця такого.
Спи, спи, Джон Донн. Засни, себе не край.
Кафтан дірявий, І понуро стало.
Того гляди, з-за хмар зійде на небокрай
Та зірка, що твій Всесвіт зберігала.