Як живеш в панельнім місті,
Як прадавнім лабіринті,
Без надії й благовісті,
Що із нього можна вийти.
Як легені - в чорній сажі
Від машинного угару,
З кожним днем все важче й важче
Дихать паром тротуару.
Як зіниці чахнуть з диму,
Котрий валить із промзони.
Як осліпли - і не видно
Стало на краю безодні.
Якщо смородом від сміття -
Провонявся весь наскрізь,
Бродячи разом з саміттям
Між стовпів і між коліс.
Як утратив кволий розум -
У клонованих дворах,
Якщо всі будівлі схожі -
На бетонний суперфак.
Як між памятків цементних,
Скамянів ще за життя,
І як стутуя безсмертна -
Став мерцем без відчуття.
Як крізь сон туманний мариш,
Щоб нарешті доторкнутись
Нечуттєвими руками
До кори старого дуба.
Якщо зірваний листочок -
Виклика на тілі рани,
Що без впину кровоточать
І лишають слід кривавий.
То, мабуть, пора вертатись,
До прадавнього села,
Але де його шукати
Між бетону і між скла.
То, мабуть, слід рятуватись,
Поки ще напівживий,
Бо ще крок - і розпочати
Новий день не буде сил.
То, мабуть, слід щось робити,
І не опускати рук,
Щоб ще день якийсь прожити,
Щоб не охолонув труп.