У однім з районів спальних
В мегаполісі безликім,
Дерево росло з асфальту -
Сам-саме на двір великий.
А навколо лізли вгору
Незборенні сірі стіни,
Що тримали у покорі -
Сотні тисяч божевільних.
Угорі - кусок блакиті,
Як насмішка над убогим,
Чи дістануть туди віття,
Дерева, що пнеться вгору.
У дворі жив одиноко
Парубок - сумного віку,
Він за деревом звисока
Споглядав узимку й влітку.
Стало дерево, як рідне,
Знайденим з роками братом,
Що тягло до хлопця віти,
Аби серце обійняти.
Як світило ясно сонце,
І пташки співали в віттях,
Хлопець йшов і незнайомцям
Дарив усмішку привітну.
Як дощило й вітер сильний
З дерева зривав листочки.
Парубок був агресивний,
Або плакав у куточку.
Як злостиві хулігани -
Знічевя лупили гілля,
Хлопець викликав негайно
Лікарів, щоб зняти біль свій.
Ну, а як впивався ножик
У кору, як червоточина.
В хлопця щось, на рану схоже,
Відкривалось й кровоточило.
У бетонному полоні
Два життя в одне сплелися,
Разом прагнучи свободи,
Тягнучись в космічну вись.