Я ніколи не зважала,
Яка з мене була матір,
Я удосвіта вставала -
В пізній час лягала спати.
Цілий день минав, як спогад,
На минулий надто схожий,
Діти ситі - й слава Богу,
На дурню не було грошей.
Цілий день в круговороті,
Без просвітку на ногах.
Я була щоразу проти -
Забаганок й зайвих трат.
Я була звичайна матір,
Може, на любов скупа,
Хіба важко здогадатись,
Що я хочу лиш добра.
Тож чому у зиму сиву,
Незбагненна заметіль -
Моїх діток снігом скрила -
Залишивши в самоті.
Чом пішли й куди - не знаю,
Лиш гадаю за вікном,
А метіль у сніжки грає,
Зі старим сніговиком.
А метіль стирає види,
Наче память про минувшину,
Крутять вихори сніжинки,
Про рідню свою забувши.
Не боюсь я сніговерті,
Та на серці - лиш тривога,
Не знайду в снігах, крім смерті,
Крім безумства - більш нічого.
Не шукаю своїх діток,
Лиш надіюсь без надії,
Що їх хтось зумів пригріти,
Й врятував від заметілі.
Я звичайна була матір,
Як мільйони матерів.
Звідки ж мені було знати,
Чого хочуть від батьків.