Вітер звіром рвався диким
І гримів цепом іржавим,
Підіймав угору шифер,
Дах зриваючи безжально.
Я в садочку - вихователь,
Швидко вікна закриваю,
Аби вітер не потрапив
До маленьких діток в спальню.
Але вітер знай гигоче,
Виє, як страшний вовчина,
Дітям страшно, вони хочуть
Аби казка закінчилась.
Але вітер розходився,
Він же не в садку на святі,
Де голодного вовчиська
Можна чарами прогнати.
Він - регочеться сутужно
І в будинках по сусідству,
Дах зриває, наче стружку,
Щось шукаючи поїсти.
Ну, а люди, наче в пастці -
Із соломи та гілляк,
Як казкові поросятка -
Ціпеніють через страх.
Але я, як вихователь
Добре знаю, що лиш в казці
Вовка можна подолати -
У житті усе інакше.
Не спасуть важливі люди
Й дуже вигідні знайомства,
Вони теж втікати будуть,
Як пацята - голі й босі.
Не спасуть надійні друзі,
І пихатий жирний бос,
Все життя за вітром пустять,
Залишивши в серці злость.
Не спасуть цегляні стіни,
Та з рахунку зняті гроші,
Не спасе водій таксі,
А здере - втричі дорожче.
Тож, як можу, розважаю
Переляканих малят,
А сама в собі здригаюсь,
Як від криків поросят.
Як би мені також хтілось
Вірить у казкові звісті.
Аби лопнув вовк й покрівля
Залишилася на місці.