Скрипка
Лежала скрипка в темному чулані,
Зітхала під вагою темноти…
Дрижали ржаві струни в лихомані
І дико помирали з німоти.
Її тонке вже тіло геть зотліло,
Лиш дві струни обвисли від туги,
І серце, і душа вже відболіли,
Немов лютневі в березні сніги…
А їй би струн посріблених! І світла!
І ніжних пальців, ніжної душі!
Так, щоб черешня осінню розквітла,
І музика лягала б на вірші.
А їй би трохи ніжності й любові,
Щоб туга відлетіла, як птахИ,
Щоб зорі гріли душі світанкові,
І всі б забули біди і гріхи…
…Умре хатина, зорі заніміють,
В розвалинах і скрипка пропаде.
Назавжди вікна світу запітніють,
Ніхто і струн від скрипки не знайдЕ.
Вони на попіл також перетліють,
Лиш скрипки голос в пам’яті спливе.
…Життя ж іде… І ночі багряніють,
А все, що відійшло, не оживе…
***