Усіх дітей вже розібрали. Ти
Одна в садочку дивишся у шибку,
На гойдалку – як апельсина скибку
Поміж снігів. Але туди піти
Тобі не можна, бо веліли ждати,
Бо ніч, бо ще дурненька і теде,
Та десь вона між кучугури йде
Іде сюди, аби тебе забрати.
Куняє злобна нянька на стільці,
Сніжинок з неба сиплють пластівці,
Із літерами кубики в руці –
Складаєш «маму».
Садок порожній – стелиться луна,
Ані хрущів, ані дітей нема,
І мрієш, щоб дзвіночок пролунав
І про піжаму.
Така мала мачиночка, така
Сама-саміська – злякана, тонка,
Складаєш букви – труситься рука,
Холонуть жили.
І ждеш оте надбрамне «дзень-дзелень»,
Розгублена, як ноти із пісень,
Як лахи з секонду, які в останній день
Так й не купили.
Ти ловиш оком (серцем) кожен крок:
Вона спішить – найкраща між жінок,
Вона мина пісочниці грибок,
Вона вже близько,
І темна тінь у отворі дверей,
І ти біжиш: «Нарешті! Еге-гей!»,
І тулишся до рідних цих плечей,
Немов котисько.
– Маленька, вибач! Ти злякалась, так? -
Сміється, і горить помади мак, -
– Як чуєшся? Не бійся! –
а відтак
Вже скоро вдома.
Вона тобі взуває чобітки,
Веде між коридори – як віки,
Повіки вже важкі, мов дві руки -
Зима і втома.
Ти засинаєш в санках, вжить і вжить,
І попри тебе світ увесь біжить,
І стежка між снігами – наче нить…
Позаду брама,
Попереду ялинка і свята,
І та, яка везе тебе, ота
Яка на ранок знову привіта –
Це смерть – як мама.