Місяць лютий, на Волині, у славетній у родині
Народилось немовля – дівчинка, Боже дитя.
Та тоді ніхто не думав, навіть не гадав,
Що дитя теє сповите – скарб безцінний не розкритий.
Те дитя зросте і буде такий талант мати,
Словом поетичним по всяк час вражати.
Вже з дитинства розумною дівчинка була,
В творчій атмосфері зростало дитя.
У чотири роки вона вже читала,
А у п’ять на фортепіано дуже вправно грала.
Клавіші так легко ішли у танок,
Щоб навіяти побільше веселих думок.
У шість років вміло дуже вишивала,
А у дев’ять – вірш «Надія» перший написала.
Знаходила у словах розраду та втіху,
Щоб не думалось про біль і про долю лиху.
Як колись на водохрещі ноги промочила,
І відтоді тяжко, тяжко захворіла.
Ліки не допомагали…
Юне тіло сили…сили облишали,
Але вона не здавалась, гордою була.
І крізь сльози сміялася…Яка воля до життя!!!
Її не зламала печаль та журба,
Творчість окриляла, вічна боротьба.
Літературні журнали вірші друкували,
З дванадцяти років мудрістю вражала.
Вона й мови іноземні знала досконало,
Щоб книги перекласти грамотно і вдало.
Переклади, підручник у дев’ятнадцять років,
Нові видання… І так життя – крок ішло за кроком.
Активно боролась за справедливість,
Їй відразливі були лицемірство, хтивість.
Коли була під наглядом, навіть тоді знала,
Що писатиме про те, що душа бажала.
Слово вільне, поетичне не просто скувати,
Щоби велич Батьківщини гідно оспівати.
Узяла собі дівчина псевдонім -
Леся Українка, й гордилася ним.
Бо завжди себе вважала донечкою роду,
Частинкою українського любого народу.
І де б вона тільки в світі не бувала,
Про рідненьку Україну та й не забувала.
Про той ясен біля хати, про сім’ю, про брата,
Про троянду у саду, про природну ту красу,
Про кохання, про зітхання, про зорі, про небо,
Що життя таке прекрасне…що то іще треба?
І писала, що то вічно вона буде жити,
Як квіточку конвалії її не згубити.
Доля тая невблаганна, відрада – вірші,
Залишила поетеса в спадок по собі.
Ще лишила образ раю Україні на землі,
Щоб вірою та правдою ми на світі цім жили.