____
Знову через пучки в клавіатуру вливається любов
Знову дещиця магістерію творить своє повсякденне диво.
Небо над головою - яка краса.
Писанина переростає в чтиво.
Я читатиму те, що в мені проросло.
Дивуватимусь знову і знову.
Пеститиму золоте весло,
сідаючи в срібний човен.
Летітиму до найближчих планет,
в надрах яких буяє життя.
Ступатиму босоніж на вогку рінь.
Чутиму п'ятами, як коріння росте повсякчас.
Нас ще багато тут:
янголів, нефілімів, спостерігачів,
чий погляд гострий і м'який водночас.
Ми любимо вас, смішних ГМО.
Може і ви колись полюбите нас?
- Друже, збийся! Скільки можна? Масло з сироватки не зіб'єш.
- Маєш рацію. Але моя програма так працює. Я ворушу простір.
- Дивися аби твої рухи не викликали землетрус або цунамі.
- Облиш! Вічно ти збиваєш мене на зльоті.
- Не перебільшуй. Я просто не люблю патос. Я від нього ніяковію.
- Порозумілися.
Обоє почали пити каву з коньяком, перейшовши на безсловесне спілкування.
Слухаю Брамса, Бетховена, потім Чайковського.
Неодмінно в записах фон Карояна.
Справжня музика це - насамперед магія,
а лише потім математика.
Це примирює мене з існуванням
на цій докінечно звар'ятованій планеті.
Хочеться вірити, що в нетрях
ще живуть біґфути та йєті,
не зіпсовані пандеміями, глобальним потеплінням
та ядерними фугасами.
- Фіґасі ти завернув!
- Не сміши мене.
- Послухаємо "Queen"?
- Починаймо танцювати.
_____
© Copyright: Валентин Лученко, 2021