Н. Бидненко
***
Ну, і як ти живеш без моєї любові?
Ти ж мужчина, ти сильний, рішучий такий.
Ти все вирішив сам: обірвав на пів слові,
Лиш сказав – відтепер розійшлися шляхи.
І любов-сирота вознеслась в піднебесся,
Бо згори їй, напевне, все краще видніш.
Тільки знає вона, що уже не воскресне,
І розлука – як в серце устромлений ніж.
Та нехай все, як є. Серце звикнеться з болем.
Зимоосінь в душі. То туман, то імла.
Чорний крук пролітає над скошеним полем…
Та чому все на світі так прагне тепла?
А надворі – весна. Квітнуть яблуні й груші.
Та чомусь нині вітер сердито гуде.
І летять пелюстки, мов оголені душі –
І бальзамом до ран… Все пройде, все пройде…
***
Ну, как ты живёшь там без моей любви?
Ты такой решительный и сильный.
Ты сам решил: и разошлись пути,
Сказал-обрезал с полу-слова милый.
Поднялась в поднебесье любовь-сирота,
Ей всё сверху, вероятно виднее...
И разлука - как в сердце загнанный нож,
И знает любовь, что уже не воскреснет.
И пусть будет всё так. Сердце свыкнется с болью.
Зима-осень в душе. то туман, а то мгла.
Чёрный ворон летает над скошенным полем
Почему всё на свете так хочет тепла?
Расцветает весна. Всё цветёт: вишни, яблони, груши.
Почему нынче ветер так сердито гудит,
И слетают цветки, будто голые души -
И бальзамом у ран... Всё пройдёт, всё пройдёт...