Не гоїться ніяк той опік-опій,
Безодня у душі не зажива:
Зі власної землі женуть за обрій,
Женуть людей змарнілих по жнивах…
Підкошені снопи лягали степом,
І сум несли лелеки на крилі,
А гнані в пекло всі пішли у небо,
У Всесвіту лишилися на тлі…
І полягали в серпні за серпанком
В чорнозем ночі темної масний...
То в вишиванці постає панянка,
То в шароварах парубок міцний…
І давнина, як спалена пустеля,
Й сучасність, наче зламане гілля.
За загнаних у зоряні оселі
Щось молитовне мова замовля...
Садок вишневий з вирваним корінням,
Чи то сузір'їв гілочки тонкі...
По засвітах розвіяне насіння
Перетворило небо на зірки.