Нова деґенерація (Іван Андрусяк,
ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини
ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила
а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться
в божевільній труні долілиць повертається вій
матюкається сич ремигає зашумлена хортиця
табунами блукають отари і несть їм числа
по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі
по незвіданих нетрищах душі виходять на злам
і спалахує небо червоною мічене пастою
розенкранце зі сцени старий канделябр забирай
гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту
покоління майстрів відчиняє ворота у рай
а старий азозелло веде під вінець маргариту
МЫ – НЕ МАСКИ (вольній перевод П.Голубкова)
Мы - не маски, мы - стигмы тех, снятых, сменив.
Мы - не стены мы - стон тех имен на портретах,
Что все видят в венках недозрелых олив,
В чьих ладонях – грехи, как отдельные смертных приметы.
Мы - пророки вчерашних богов, коих чтим,
Мы - предтечи последние царства великого дьявола
Мы шумим, и сегодня тот шум называется гимн,
Мы сморкаемся в руку, и то называется правила.
Эти девки на метлах - наложницы вер, павших ниц,
Сам Булгаков каким-то надломленным смехом заходится,
А в безумном гробу кувыркаются тени ресниц,
Матерятся сычи, и ревёт громогласнная Хортица.
Табунами блукают отары, несметны числом,
На высоких деревьях, как звоны, качаются пастыри,
По трущобам души чьи-то души выходят на слом,
Загорается небо червоною мечено пастою.
Розенкранц, канделябры со сцены скорей убирай
Гильденстерн, прогони за кулисы шумящую свиту.
Пусть толпа Мастеров открывает ворота нам в рай,
А старик Азазелло ведет под венец Маргариту.