Рассказ танкиста (Александр Твардовский, 21.06.1910 - 12.12.1971)
Был трудный бой. Всё нынче, как спросонку,
И только не могу себе простить:
Из тысяч лиц узнал бы я мальчонку,
А как зовут, забыл его спросить.
Лет десяти-двенадцати. Бедовый,
Из тех, что главарями у детей,
Из тех, что в городишках прифронтовых
Встречают нас как дорогих гостей.
Машину обступают на стоянках,
Таскать им воду вёдрами — не труд,
Приносят мыло с полотенцем к танку
И сливы недозрелые суют…
Шёл бой за улицу. Огонь врага был страшен,
Мы прорывались к площади вперёд.
А он гвоздит — не выглянуть из башен, —
И чёрт его поймёт, откуда бьёт.
Тут угадай-ка, за каким домишкой
Он примостился, — столько всяких дыр,
И вдруг к машине подбежал парнишка:
— Товарищ командир, товарищ командир!
Я знаю, где их пушка. Я разведал…
Я подползал, они вон там, в саду…
— Да где же, где?.. — А дайте я поеду
На танке с вами. Прямо приведу.
Что ж, бой не ждёт. — Влезай сюда, дружище! —
И вот мы катим к месту вчетвером.
Стоит парнишка — мины, пули свищут,
И только рубашонка пузырём.
Подъехали. — Вот здесь. — И с разворота
Заходим в тыл и полный газ даём.
И эту пушку, заодно с расчётом,
Мы вмяли в рыхлый, жирный чернозём.
Я вытер пот. Душила гарь и копоть:
От дома к дому шёл большой пожар.
И, помню, я сказал: — Спасибо, хлопец! —
И руку, как товарищу, пожал…
Был трудный бой. Всё нынче, как спросонку,
И только не могу себе простить:
Из тысяч лиц узнал бы я мальчонку,
Но как зовут, забыл его спросить.
РОЗПОВІДЬ ТАНКІСТА (вільний переклад П.Голубкова)
Важким був бій. Все, як спросоння, нині,
Та не пробачу вже собі мабуть:
З тисяч осіб впізнав би я хлопчину,
Але забув спитати: «А як звуть?»
Десять-дванадцять хлопчику. Бідовий,
З таких, що ватажками у дітей,
З тих, що в містечках різних прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.
Машину обступають на стоянках,
Тягати воду відрами - не жуть,
Приносять мило з рушником до танку
І недостиглі сливи нам сують...
Йшов бій за вулицю. Вогонь – страшний був, скажуть,
Ми проривалися вперед, де площа є.
А він «гвоздить» - не визирнути майже, -
І чорт не зрозуміє, звідки б'є.
Вгадай-ка тут, поміж яких хатинок
Він примостився, - стільки всяких дір,
Та до машини тут підбіг хлопчина:
- Товариш командир, товариш командир!
Я знаю, де гармата. Я розвідав ...
Я підповзав, вони он там, в саду ...
- Та де ж це, де? .. - А дайте я поїду
На танку з вами. Прямо приведу.
Бій не чекає. - Влазь сюди-но, друже! -
І ось ми котимо до місця напролом.
Кулі свистять, а хлопчику - байдуже,
Тільки сорочка ззаду - міхуром.
Під'їхали. - Ось тут. - І з розвороту
Зайшовши в тил, ми повний газ даєм.
І цю гармату, заодно з «ескортом»,
В пухкий ми, жирний, вм'яли чорнозем.
Я витер піт. Душили гар, кіптява:
І йшла пожежа поміж хатами кудись.
І, пам'ятаю, я сказав: - Спасибі, браво! -
І руку, як товаришу, потис...
Важким був бій. Все, як спросоння, нині,
Та не пробачу вже собі мабуть:
З тисяч осіб пізнав би я хлопчину,
Але забув спитати: «А як звуть?»