Раніше Вірка була провідниця,
Стажорку мала Гелю помічницю.
Тандем на сцені їх всі пам'ятають,
А може і не всі це пригадають.
Але чому завжди мовчала Геля?
Стояла непорушно мов та скеля.
Була у цьому справжня таємниця,
Бо розмовляла тільки провідниця.
Якась там пасажирка випадково
Почула у вагоні їх розмову:
- Пуслухай, серденько, зіркова Вірка,
У бублика, відомо, в центрі дірка.
Ну а людина, звісно, рота має -
Її він говорити спонукає.
Мовчать підлоги, стіни, стеля...
Я подруга твоя найкраща Геля.
Не маю сил на сцені більш мовчати,
Віднині буду говорить й співати.
У твій вагон я, пам'ятаєш, сіла...
Та краще зразу перейду до діла.
Всі дивляться на ніжки на мої і на фігуру,
А ти, Віруня, з мене ліпиш дуру.
Все! Не мовчатиму, так вирішила, годі!
На сцені ляпати я буду при народі.
- Лягаймо спати, завтра виступати,
Вагон плацкартний - звісно не палати.
Ми подруги і це найголовніше!
Бай-бай, добраніч Гелю-світ, тихіше.
Назавтра знову був аншлаг у залі,
Шалені оплески на біс тривалі.
В палаці лампочки дрижали і спітніла стеля,
Та цілий вечір посміхалась Геля.
Мовчала і всміхалась чом, хто знає?
Надалі що там доля обіцяє...
Але чому вона весь час мовчала?