Ну от… фінал.
А далі тиша.
Клята тиша.
Вона замовкла, чи то він знайшов образу.
З безсоння, щось у вічність безкінечно пише…
Вважає – прожене отак біду одразу.
Більш не чекав нічого він. Хоч душу краяв.
Творив без міри, без побоювань згоріти.
Журбу розписував, на інше час не гаяв,
мов намагався цю безгомінь відігріти.
Бажаючи прожити решту днів у смутку,
все ж розумів – мовчання не найліпший вихід.
Гадав, обов'язково втратить Незабудку,
от ще б сильніше відчувати біль на видих.
Він замикався у собі, зрікався друзів,
і сам для себе до смішного був вразливим.
Вчорашній день випалював, лишав ілюзій…
Не зміг він… не зробив її життя щасливим!
Признав ціну розриву і вагу руїни.
Борг повертав в нікуди на мінорній ноті.
В рутині повсякдень їй не шукав заміни,
а остаточно грузнув у якійсь роботі.
Здавалося, йому вдалося мудро й просто
покинути любові світ без проволоки.
Але ночами часом болісно і гостро
він гамував сліпої пристрасті потоки.
Біль відчував нутром, різкий і безкінечно,
неначе вилучав з душі ядуче жало.
Тоді хворів він сильно й надто небезпечно,
без віри на рятунок… серце так бажало...
О, як жорстоко жити, в світ стуливши штори,
й шукати розумом потрібний розмір шроту.
Все це, без сумніву, дикунські перебори…
Й недугу вилікує лиш душа – навпроти.
Не підлягає забуттю і покаранню
свята любов, що лютий лагідно обрушив.
Амур колись приборкав їх в годину ранню –
обом навиліт пронизав серця і душі.
Якщо від спогаду напружуються жили,
якщо від ніжних слів біжить мороз по шкірі,
таке кохання буде жити до могили,
адже тримається без строку на довірі.