ТАМ, ДЕ ГЛУХА КІНЧАЄТЬСЯ АЛЕЯ…
Ви тримаєте ось зараз в руках дивовижну книгу, шановний читачу. Чому?
Тому, що на мій погляд, дуже мудро сказав ще далекого 1928 року Джордж Стейнер, американський літературознавець і філософ: «Без перекладу ми б жили в провінціях, які межують з мовчанням».
Власне тому і оцю передмову свою я назвав саме так – рядком із вірша, який ще трапиться вам при читанні. Саме для того, щоб менше ставало глухих алей-провінцій у нашому бутті і трудиться славне плем’я перекладачів, будителів мудрого майбутнього та вселенського взаєморозуміння і співчуття.
Не може не радувати також і те, що так потужно, так зримо світає й пора будительниць. І жінка-авторка, і жінка-перекладачка сміливо кидають межі своєї субкультури, аби донести свою думку, своє чуття, своє бачення Істини до вже, здається, геть розгубленого людства. Можливо тому, що, як вони самі признаються:
Ладу нема в душі моїй високій –
іззовні шум торка її, сумну;
і там, в свята святих, знаходить спокій,
позбувши душу спокою і сну.
І в ній, що опромінена до краю
у місячному світлі в вишині, –
той гомін переможений стихає
в її непереможній тишині.
Познайомимося ж з нашими героїнями ближче.
Мара БЕЛЧЕВА – поетеса, автор оригіналів – ліричних філософем, яка дивилася на світ тільки крізь призму віри, очима Бога-романтика, який для неї ще й Слово – мова не біблейська, а батьківська: «Найперше голос Твій змогла вловити./ У отчім домі я Тебе слідила/ і там, де птаховиння легкокриле/ до сонця намагалося злетіти»…
Народилася вона 8 вересня 1868 року в м. Севлієво. Закінчила середню школу в Тирново. Викладала в Русе і Софії. Вивчала філологію у Віденському вищому інституті для дівчат. Там вона була запрошена на посаду фрейліни. Під час Другої балканської війни (1913) була милосердною сестрою.
Переклала твори Фрідріха Ніцше — «Так сказав Заратустра» (1915), Ґергарта Гауптмана — «Втоплений дзвоник» (1922) та інші. Була редакторкою «Вибраних творів» свого другого чоловіка Пенчо Славейкова (1923).
Власні вірші почала видавати з 1907 року. Улюбленим персонажем у її творах є людина, гідна за свою чесність і відданість Божої прихильності і поваги. Висока моральність, спокійні мрійливо-ностальгічні почуття любові, прагнення до гармонії в існуванні визначають обличчя її творчості.
Померла 16 березня 1937 року в Софії.
Любов ЦАЙ – перекладачка – талановитий ТЛУМАЧ, посланий аж через століття балканським Богом-романтиком, аби і ми, українці, змогли причаститися медовим словом жіночої ліричної віри.
Народилася вона в болгарській родині у болгарському селі Петрівка Приморського району Запорізької області. Навчалася в сільській школі, зростала в середовищі, де лунали три мови: болгарська, російська, українська.
Закінчила математичний факультет Донецького державного університету. Тривалий час жила і працювала в Луганську, де брала участь у просвітницькій роботі літературного клубу «Світлиця», була членом Луганського осередку товариства «Просвіта». Останні кілька років мешкає у Житомирі.
Член Національної спілки письменників України.
Видала кілька авторських книжок філологічних розвідок. Останнім часом активно перекладає іноземну літературу українською мовою. Зокрема, знаючи не з чуток, що буває з мовою, якщо її не плекати й не підтримувати, зацікавилася станом болгарської мови на своїй малій батьківщині і відтак взялася за переспів болгарської літератури українською мовою, аби вкласти і свою посильну лепту в популяризацію прабатьківського духовного спадку. Переклала весь обсяг поезії Николи Вапцарова (книжка-білінгва «Песен за човека»/ «Пісня про людину»), Димчо Дебелянова (книжка-білінгва «Светла вяра»/ «Світла віра»), Петі Дубарової (книжка-білінгва «Там, някъде»/ «Десь там»). На рахунку талановитої інтерпретаторки є також значний доробок перекладів поезії і прози Івана Вазова, поезії Пейо Яворова, Дам;яна Дам;янова та інших.
Виступає з публіцистичними статтями на захист української та болгарської поезії від псевдоперекладачів.
На мою думку, найкраще характеризують сенс теперішньої літературної діяльність пані Любові рядки, викристалізувані нею ж, які означують спрямовуюче до творчого подвигу переживання: «…грають діти. Дяка небесам./ Клянуть вони чи дарять благослови,/ минувшині і нашим прабатькам?»
Але… Поки що, відступимо дещо від всяких характеристик і послухаємо, що каже вона сама про роботу над цією книгою: «Перекладаючи серед іншого оповідання Івана Вазова «Травіата», я натрапила на згадану автором в тексті справу Белчева, міністра фінансів Болгарії у 1891 р. Готуючи коментарі до перекладу, я прочитала відомості про Христо Белчева, з яких довідалася про те, що його дружиною була поетеса Мара Белчева, яка після його загибелі, згодом узяла шлюб з відомим поетом і громадським діячем Пенчо Славейковим. Вона стала справжньою музою поета Звісно, ж я поцікавилася відомостями про неї і прочитала кілька її поезій. Так, крок за кроком, я поринула у дивовижний світ цієї непересічної жінки, талановитої поетки.
Отже, вкотре впевнившись у тому, як органічно лягає болгарська поезія на український ґрунт, я вже не стримувала себе і шукала все нові й нові рядки поезій Мари Белчевої. Так у мене виникло бажання познайомити українського читача з творчістю цієї поетки».
Що ж, може, трішки й наперед, але скажу, що Бог недарма чекав сто років, аби послати Марі Белчевій саме Любов Цай для українського переспіву її поезій, бо такий точний збіг маркерів світобачення, енергетики мислі авторки і перекладачки, який ми бачимо в цьому доробку – явище вельми рідкісне. Тому назвати його інакше як Божим промислом важко.
Трудно, але можу зрозуміти писане й болгарською мовою, і бачу: обійшлося практично зовсім без втрат, які майже завжди, на жаль, є при перекладі. Вірші настільки сильні, що одразу, як вир, затягують у свої безмежні, бентежні глибини.
І, що найголовніше (хоч і найсумніше…), одразу ж, з перших рядків очі і душу аж обпікає сучасність, що хоч і вправно, але все-таки лише намагається бути минувшиною:
…Іще навкіл сердитий віє вітер,
ще рало не торкало ковили.
О ластівки мої, благословіте
лани, де мертві наші полягли…
Аж серце зараз зайшлося, бо серед тих загиблих – і майже увесь мій козацький Рід…
Тому-то, боячись після святого-сказаного навіть малою літеркою сфальшивити, краще скористаюсь знову цитатою людини більш мудрої і достойної.
«Перекладач, як і свідок перед судом, має підняти свою праву руку і дати клятву говорити правду, тільки правду і нічого окрім правди», – говорив Пітер Ньюмарк (1916 – 2011), англійський професор, один з засновників перекладознавства як академічної науки.
Що ж, дорогий любителю красного слова і красивої філософії, прочитавши цю книгу, ви точно віднині зрозумієте, що правда там, «де в храмі не кладуть хреста зрадливо/ і Божа благодать собі тече/ у щирих молитвах до небокраю».
А ще знатимете, що «Звитяг немає без надії,/ без бурі тишини нема.../ Надія з погляду ясніє/ і прапор світла підійма».
Але найголовніше, віднині і довіку світитиме вам тепер, гукатиме у незнані далі Зірка Істини двох дивовижних поетес, сказане якими в книзі настільки ж нероздільне, як і світло справжніх зірок, що світять однаково і для гордого титана, і для покинутого всіма бідака:
Горить, зове... В захопленні від неї
простую крізь камінну самоту –
до зірки, що і страх і темноту
розсіяла загравою своєю.
Гадаю про авторку оригіналів доладніше напише той, хто писатиме болгарсько-мовний заспів. Мені ж, звичайно, ближче перекладачка. Може, ще й тому, що предки мої, задунайські запорожці після Кримської війни, 1861 року одними дорогами, в одній стомленій валці поверталися в Таврію з Бессарабії та Добруджі. Від того й села наші (колишні колонії «турецьких іноземців») нині сяють впереміш. Скажімо, найближче від села пані Люби – козацька Мар’янівка, а ледь за межею сусіднього Приазовського району – Володимирівка і Дмитрівка…
Тож хіба може не відгукнутися серце моє українське на отакі рядки?
Стареньку нашу згадую хатину,
жива в моїй душі дитинства мить:
я у куточку до бабусі лину, –
вогонь у пічці радісно тріщить,
а я дивлюсь на вогники веселі,
як головня пала від головні...
Оце вогнище й батьківську оселю
ні з чим в житті не зміряти мені!..
Скажете, напевне, що наведені римовані спогади – чуття мультикультурне, пам;ять спільна для багатьох народів? Не буду сперечатися. Звичайно ж, ми, українці з болгарами народи глибинно-рідні. А Таврія ще більше зріднила нас, починаючи зі спільної групи у дитячому садку, одного класу рідної школи, сусідством добрим по вулиці, буттям на роботі…
Так, я не сперечатимусь сперечатися, – будьмо, такі хороші і щирі! І хай усього нам дається та множиться!
Я краще помилуюсь іще філігранністю думок та образів. Я ліпше спробую (навіть знаючи наперед марність затіяного!) нарешті зрозуміти те, легке і летке сприйняття світу, яке притаманне взагалі лише жінкам, а поетками помножене на безкінечність.
Подам тут кілька цитат з віршів доробку, а ви, добродію книжник, за кум-кумпанію зі мною, теж просто послухайте і вдумайтеся:
*
Мовчу, бо чую, як говорить квітка,
мовчу, бо чую я пташиний спів:
в вікно прозоре прослизнувши швидко,
осінній дух до мене прилетів…
*
Що сумнів? – Звичні друзі з ним.
О, скільки радості дарує
те, що є труд рукам моїм…
*
З народження й до вічного порога
життя, немов ходак, вперед вело.
З собою віру взявши у підмогу,
могили оминаючи, брело.
Життя – блукач, і перед ним дорога,
його тримає янгола крило,
веде його до врат священних Бога,
де істини вирує джерело…
*
Докіль мене звірятимеш, о Боже?
Ти усміхнешся – все на світі гоже.
І щойно рину у Твої слова,
в Твоєму полі колос визріва…
*
Дай Боже, чутись в силі
і світ самій носити…
*
Струмисте джерело щодень, щоночі
в спекоту напуває ходака;
не ділить на свого чи чужака,
розбити кам;яне мовчання хоче…
*
Не знаючи і крихти супокою,
хутчіше від шаленої стріли
геть серце виривається з імли…
*
Даруєш Ти священну радість духу
тому, хто тишу чарівливу слуха,
без слів він розуміє заклик Твій.
Крізь марноти вузенькі коридори
ведеш туди, де вічності простори,
до світлих берегів, до тихих мрій…
*
Життя, судивши бурю й лихо,
відкрило істину одну:
«Хоча й дзюрчить потічок тихо,
проте він має глибину!»…
Повірте, якби писав я рецензію, а не передмову і не був так обмежений нібито логічним її обсягом, ще багато би написав красивих думок, на які надихають мене ці поетичні рядки, – межи них і тут, після них. Проте мушу все-таки залишити для вас, шановний читачу, певну інтригу, аби не гасити вашого жадання пройти дорогу пізнання від початку і до кінця.
Тому й розставляю лише срібні віхи вздовж золотого шляху до смарагдового небокраю.
Удачі в пізнанні! Щастя вам, співвідчуття та розуміння!
Олег ГОНЧАРЕНКО,
член Національної спілки письменників України,
Асоціації українських письменників,
Національної спілки журналістів України,
Національної спілки краєзнавців України