Себе він бачив з
боку відтепер –
Лежачим у футлярі дерев'янім.
Усі зітхали: "Молодим помер..."
Не може бути! Він ось тут – при тямі!
Він просто непомітний для очей,
Він просто вийшов з тіла прогулятись,
І звідси він нікуди не втече,
Бо з тілом не збирається прощатись.
Навіщо тут священник? Що це він,
Співаючи, кадилом розмахався?
Усі живі! І той – що у труні
Лежить, немовби ще не відіспався.
Він чітко бачить двох своїх синів
І в чорному згорьовану дружину.
Невже вони його не чують слів:
"Не плачте, рідні! Я вас не покину!"
На цьому світі справи в нього є –
Не все зробити встиг, що планувалось.
Цінує він тепер життя своє
Так сильно, що в душі все розірвалось.
Багато він синам наобіцяв –
На найсиніше море їх звозити,
Від зла їх захищати до кінця
І кожному по роверу купити.
Як сильно любить він своїх синів.
Чому раніше все було не гладко?
Він зараз, як ніколи, зрозумів:
Вони ще хлопці! Їм потрібен батько!
Цінуючи до сліз свою сім'ю,
Якій недодавав тепла і ласки,
Він дуже любить жіночку свою,
За неї міг би і життя покласти.
Її навіщо гудив, ображав –
Турботливу таку, таку жіночну?
Він кулаки до болю міцно зжав,
Такі ж примарні, як і мокрі очі.
Навіщо він горілочку любив,
Щодня про неї мріяв з-поза ранку?
Її він часто до ригачки пив,
Спорожнюючи трьохлітрову банку.
Він жваво скинув зі свого плеча
Скорботну руку жадібного неба.
Погрався трохи в мертвого – вже час
Воскреснути, бо жити далі треба.
До тіла нерухомого летить,
Чимдуж об нього б'ється пустотою.
Проте не настає жадана мить –
Душа тепер літає сиротою.
І ось повільно десь його везуть,
Позаду люди з квітами й вінками.
Оце вона і є – остання путь,
Що вже переплітається з віками.
Попереду, немов кінець кінців,
На нього вже чекає кладовище
Від жаху він душею посідів
І на безвихідь став думками вище.
І знову плач страшний – коли земля
Готова вже нову прийняти жертву.
Невидимий волає він: "Це я
Загнав себе у кут, скажу відверто!.."
Ніхто його не чує."Прощавай"
Йому по черзі кажуть по-земному.
Не хоче він ні в пекло йти, ні в рай,
Він хоче повернутися додому.
Уже небіжчик в ямі. Торохтить
Земля із рук людських по домовині.
Душа його за тілом не летить,
Вона одна блукатиме віднині.
Він дуже хоче стати знов живим –
Від крику болі рухула б і скеля.
Розплющує він очі – перед ним
Така знайома, рідна біла стеля!
Живий! Живий! Це щастя неземне!
Він з рідними людьми! У себе вдома!
Страшне йому наснилось і дурне.
Прозрінням оживає в серці втома.
В дверях з'явились жінка і сини:
"Страшенний крик почули. Налякались".
"Все добре! Не хвилюйтесь! Я – Живий!!!" –
Його щасливі очі посміхались.
Він споглядає на свою сім'ю
І каже в тишині земного раю:
"За все пробачте! Дуже вас люблю!
Життя свого без вас не уявляю!"
2021