«Від ока до ока хмарина пливе,
Як Содом до воріт Вавилону…»
(Пауль Целан)
Міста мов човни кам’яні
Дрейфують у бік Вавилону.
Минуле нагадує: бриз небокараю
Вітрила наповнював важкістю
І гнав кораблі кам’яні до заграв,
Де скрипки зі снігу (зі сміху)
Співали про келих важкий золотий:
Отой,
Що все мимо, все мимо (обабіч)
Проносив Господь
До пори і до часу (бо сам же просив).
А нині громадище (ні, корабель)
Чи може то хмара цеглин,
Чи то лабіринт – печерок з жарівками,
Що на вітрилах (таких же камінних)
Несуть сині хвилі (як небо)
Прямісінько в гавань Мардука –
До воріт Вавилону, де жреці навісні
Торгують майбутнім: покрадений час
На терези. І за безцінь.
А від ока до ока хмари пливуть:
Теж кам’яні, бо забракло води
Навіть в уяві. Лишається мармур
Для хмар і богині Іштар:
Ідола з брили звільнити
І розтрощити чоло на дорозі –
На бруківці зачовганій
Міста п’яного. Не мрій.
Просто не мрій. Бо вже досить.
Мрій.