Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "Біль єдиної зброї":
"Слово, моё ты единое оружие,
Мы не должны погибнуть оба."
Леся Украинка
Задребезжит оливковый рассвет
от громогласных петушиных песен...
Мой край родной, ты не имел вовек
нейтральных красок - пуританок пресных.
Багряно-чёрный принцип рукава.
Пшеничный принцип солнечного поля.
Густые изумрудные слова
в тебе и жили, и взрывались вволю.
Слова росли из почвы, словно рожь.
Язык зерном отборным колосился.
Как хлеб он, без него не проживёшь,
он кровью предков горькою налился.
А кто-то по нему копает ров,
топчась по полю, что всего дороже.
И снится сон: пасутся сто коров -
семь тучных, но гораздо больше тощих.
Пасутся и мычат, наморщив лоб,
озимые все, как косою, режут.
Трагический язык! Тебе уж гроб
с врагами дети собственные тешут.
Смеёшься горько ты, язык бессмертный!
В гробу не уместить тебя всего.
Они ж глупцы, они ж снимали мерку
лишь с унижений, не с величья твоего!
Твой дух не стал униженным и плоским,
хоть выстилались чёрные ковры
судьбой - то от Вилюйска до Холуйска,
а то от Киева до Колымы.
Со всех трибун - аж дым над демагогом.
И все берут в основу ленинизм.
Никто нигде так не клянётся богом,
как сущий дьявол - тот же шовинизм.
Как сжился ты с тоскою лебединой!
Как часто лицемерил твой Парнас!..
Кусок земли, зовёшься Украиной.
Ты был до нас. Ты будешь после нас.
Ты мой исконный, мой умытый росами,
космический и вечный край барвинковый...
Когда ты даже звался - МалорОссия,
то поэтессу звали Украинкою!
Эмма Иванова.
28.08.2021г.
================================
Оригінал:
Ліна Костенко
Біль єдиної зброї
"Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє."
Леся Українка
Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
------------------------------------------ Ліна Костенко
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13058