СЦЕНА I
Кімната
Сальері
Усі говорять: нема правди на землі,
Але ж нема - і вище. Для мене це
Ясніше за просту до-гамму.
Я народися пристрастним містецтву;
Малим дітиною, коли гудів орган
Під кровлею у старовинній церкви,
Я слухав, заслуховувся - й солодкі
Мимовільні сльози таємно витікали.
Відкинув рано дозвільні забави;
Науки, чужі до музиці, були
Мені зовжди осружені; гордовито-вперто
Від них відрікся я і віддався
Одній музиці. Жорсток перший крок,
Та нуден перший шлях; я подолав
Спочатку негаразди, зайнаття
Я положив підніжжям до містетства;
Я став ремісником: пальцям
Надав слухняну, та сухую швидкість,
Тотальність слуху. Звуки знищивши,
Музику як кадавра я раздер. Вимірив
Ікс-ігреком гармонію. Тоді
Наважився, науку осягнувши,
Віддатися насолоді творчой мрії.
Почав складать; але тишком, таємно,
Єще не сподіваючись за славу.
І часто, бувши у мовчазній кельі
Дводень чи три, та все без сну та їжі,
Ввібравши захват і сльозу натхнення,
Палив мій труд і холодно дивився,
Як мої думки-звуки, мої діти,
Палаючи, у дим пертворялись.
Що я кажу? Коли величний Глюк
Відкрив усім нам нові таємниці
(Глибокі, привабливи таємниці),
Чи не я кинув враз усе, що знав,
Що покохав: чому так палко вірив,
І не пішов у слід йому бадьоро,
Скорившись, наче той, хто помилявся,
Нарешті посланий у сторону інакшу.
Я сталістю напружено завзятой
Нарешті у безмежному містетстві
Досяг ступені значної, і слава
Всміхнулася мені; я у серцях людей
Знайшов співзвуччя до своїх творінній.
Щасливим був: я уповався мирно
І працею, і успіхом, і славой; також
І працями успішними всіх друзів,
Товаришів моїх в чудовому мистецтві.
Ні! я ніколи заздрості не знав,
Ніколи! - навіть, коли той Пічінні
Вмів полонити вуха парижан,
Навіть, коли почуяв вперше
Я Іфігеньі початкові звуки.
Хто скаже, щоб Сальєрі гордий був
Коли-небудь завидликом нікчемним,
Змієм, людьми розчавленим, живучи
Пісок і пил гризучого безсило?
Ніхто! .. А зараз - сам скажу - я зараз
Завидлик. Я завидлую; глибоко,
Я болісно завидлую. - О, небо!
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній - не в відзнаку
Любві пекучой, самовідданості,
Праці, старанності, благання послан -
А осяває голову безумця,
Гультяя хирного?.. О, Моцарт, Моцарт!
Входить Моцарт.
Моцарт.
Ага! побачив ти! мені ж бажалось
Несподіваним жартом пригощіть.
Сальері
Ти тут! - Чи давно?
Моцарт
Зараз. До тебе йду,
Чтоб показать тобі одному щось.
Проходячи трактиром вмить почув
Як грає скрипка… Ні, друже Сальери!
Смішніше зроду ти більш нічого
На вряд чи чув… Сліпий скрипаль в трактирі
Розігрував voi che sapete. Диво!
Не гаючи , привів я скрипаля,
Почастувать тебе його мистецтвом.
Заходь!
(Входить сліпий дідусь із скрипкою.)
Із Моцарта виконуй шось!
(Старий грає арію з Дон-Жуана;
Моцарт регоче)
Сальєрі
Як ти сміятись можеш
Моцарт
Ах, Сальєрі!
Невже же сам ти не смієшся?
Сальєрі Ні.
Я не сміюсь, коли маляр невмілий
Бруднить мені Мадонну Рафаеля,
Я не сміюсь, коли фігляр мерзенний
Пародіей паплюжить Аліг'єрі.
Я не сміюсь. Пішов, старий.
Моцарт
Стривай же: ось тобі,
Пій за моє здоров'я.
(Старий йде)
Ти, Сальєрі,
Не в дусі нині. Я прийду до тебе
В час інший.
Сальери
Що мені приніс?
Моцарт
Ні - так; дрібниці все. Тож цієй ночью
Безсоння мене люто катувало,
І в голову прийшли дві чи три думки.
Сьогодні їх я записав, я хочу
Твоє суждення слухать; ба тепер
Не до мене тобі.
Сальєрі
Ах, Моцарт, Моцарт!
До мене ти завжди! сідай;
Я слухаю.
Моцарт
(За фортепіано)
Ти уяви собі … когось ?
Хоч би мене - помолодівшим злегка;
Закоханного - трошки, не всерйоз -
З красунею, чи з другом - із тобою,
Радію... Раптом: привид із могили,
Суцільня тьма чи саме щось такоє…
Ну, слухай же.
(Грає)
Сальєрі
Ти з цим до мене йшов
Та зупинився раптом корчми біля
Сліпого скрипаля послухать! - Бог мій!
Ти, Моцарте, не вартий себе сам.
Моцарт
Чи добре все?
Сальєрі
Безодня це ж яка!
Яка сміливість, неможлива стрункість!
Ти, Моцарт, бог, хоча того не знаєш;
Я знаю, я.
Моцарт
Ти чесно? може так…
Хоча і бог, а все ж заголоднів я.
Сальєрі
Гей, чуєшь: пообідаємо разом
Ми у таверні Злотий Лев.
Моцарт
Можливо;
Я радий. Пані повідомлю, дай,
Щоб мене нині вдома до обіду
Вже не чекала.
Сальєрі
Чекаю; тож дивись.
(Один)
Ні! я не можу вже наперекір йти
Моєі долі: мені призначено його
Врешт зупинить - інакше нам загинуть,
Усім жерцям, служителям музики,
Я ж не один з моєю тьмяной славой…
Найвище треба Моцарту життя,
Хочь нової висоти він досягне?
Він підійме мистеттво само? Ні;
Воно впаде у день його зникання:
Спадкоємця нам не залишить він.
Навіщо він? Якийсь-то херувим,
Що декілька пісень заніс нам райських,
Щоб, зородів безкрилі поривання
В нас, дітях пилу, улітети геть!
Тож лети геть! Скоріше то найкраще.
Отрута, дар остатній від Ізори,
Осьмнадцать весн завжди ношу з собою -
З тієї пори бачилось життя
Нестерпной раной, і сидів я часто
Із ворогом байдужим за трапезой.
І ніколи на шепіт спокусіння
Я не схилився, хоч не боягуз,
Хоча образу відчуваю серцем,
Хоч жити не люблю. Зволікав я.
Як спрага смерті точила мене,
Навіщо смерть? гадав: життя мабуть
Несе мені раптовий подарунок;
Прийде до мене радісний зазват
І творча ніч, та з нею і натхнення;
Нарешті, новий Гайден створить щось
Величнеє - мені у насолоду …
Як випивав я з гостем ненавісним,
Я ворога найлютшего чекал
Знайти; можливо гіршая образа
На мене вдарить з гордой вишіни -
Тоді не пропадеш ти, дар Ізори.
Я рацью мав! нарешті я знайшов
Вже справжнього недруга, новий Гайден
Мене захватом дивно упоіл!
Зараз - дію! любові щирий дар,
Лийся сьогодні в кухоль дружби.
СЦЕНА II
Приватна кімната в трактирі; фортепіано.
Моцарт і Сальєрі за столом.
Сальєрі
Що ти такий насуплений?
Моцарт
Я? Ні!
Сальєрі
Ти вірно, Моцарт, чимося засмучен?
Обід хороший, кращеэ вино,
А ти мовчиш і журишься.
Моцарт
Зізнаюсь
Мій Requiem мене турбує.
Сальєрі
А!
Ти компонуєш Requiem? Давно чи?
Моцарт
Давно, тижнів зо три. Ба, дивне діло...
Чи не казав тобі я?
Сальєрі
Ні.
Моцарт
Так слухай.
Сімниці так за три, прийшов я пізно
До хати. Казали, що заходив,
По мене хтось-то. Чому я не знаю,
Я ніччю міркував: а хто б це був?
Що я до йому? Другодень той же
Зайшов і знову не впіймав мене.
Я грався на підлозі третій день
З моїм хлопчиськом. Гукнули мене;
Я вийшов. Чоловік в чорній одежі,
Вклонившись чемно, протягнув заказ
На Реквіем та зникнув. Не гаючись
Я став писати - с того саме часу
Ще не приходив чорний чоловік;
Радію я: тож шкода розлучаться
З мою працею, хоча і готов
Вже Requiem. Але між тим я ...
Сальєрі
Що?
Моцарт
Тож соромно зізнатись ...
Сальєрі
У чому ж?
Моцарт
Ні в день, ні в ніч спокою не дає
Мій чорний чоловік. За мною всюди
Він тінню женеться. Навить зараз
Здається третьім з нами він
Вже сидить.
Сальєрі
Схаменись, чи страх дитячий?
Розвіяй марну думу. Бомарше
Висловлював завжди: «Гей, брат Сальєрі,
Як чорна думка з‘явиться тобі
Налій скоріш шампанського із пляшки
Або ж читай «Весілля Фігаро»».
Моцарт
Так! Бомарше твій приятель хорошій;
Для нього ти ж «Тарара» витворив,
Річ якісну. Там є один наспів …
Шепочую його в хвилину щастя …
Ла ла ла ла ... Ах, правда чи Сальєрі,
Що Бомарше когось-то отруїв?
Сальєрі
Не думаю: занадто він смішний
Для зайнаття такого.
Моцарт
Він же геній,
Як ти та я. А геній з лиходійством -
Дві речі несумісні. Чи не правда?
Сальєрі
Ти думаєш?
(Кидає отруту в склянку Моцарта.)
Тож випий.
Моцарт
За твоє
Здоров'я, друг, за справжнійший союз,
Сполучивший Моцарта і Сальєрі,
Синів вірних гармонії
(П'є.)
Сальєрі
Стривай,
Стривай, стривай! .. Ти випив ... самотньо?
Моцарт
(Кидає серветку на стіл)
Це досить, ситий.
(Йде до фортепіано.)
Слухай же, Сальєрі,
Мій Requiem.
(Грає.)
Ти плачеш?
Сальєрі
Оті сльози
Точу впервох: це боляче-приємно,
Неначе тяжкий виплатив я борг,
Неначе ніж цілющий вилучив
Член, що так страждав ! Друг Моцарт, оті сльози …
Не помічай їх. Поспішай, продовжуй
Наповнювати звуком мою душу …
Моцарт
Коли б усі так відчували силу
Гармонії! Ба, ні: тоді б не міг
Світ людства існувать; ніхто б не став
Гадати про життя низьки потреби;
Всі віддалися б вільному мистецтву.
Нас мало обраних, неробів щастя
Ганебной користю нехтують в світі,
Єдиного прекрасного жерців.
Чи правда? Проте, нині захворів,
Чую якийсь тягар; заснути час.
Прощавай!
Сальєрі
До зустрічі!
(Один.)
Заснеш
Надовго, Моцарт! Правий він хіба,
І я не геній? Лиходійство й геній
Це речі несумісні вдвох… То ж кривда:
А Бонаротті? Або казка це тільки
Тупого натовпа, безглуздого - і не був
Душогубом творець для Ватикану?