У цьому вагоні занадто порожньо,
аби відчувати себе вільним.
Бракує вух, щоби чули, і очей для обзору,
коли їду по тунелю покірно.
Тут надто просторо і зовсім не тісно
для розуміння потреби в свободі,
перебуваю в полоні в цім місці,
але знаю, немає полону.
Занадто тихо для насолоди мовчанням,
я чую лише власний шепіт,
кричить він голосно і з бажанням,
але ніхто не іде на мій трепіт,
коли я бачу очевидним фінал,
коли простір поглинає тиском
тих проблем, що передбачав,
коли думки роються нишком.
У цьому вагоні багато мене...
і ніфіга мене там не осталось.
Із цього вагону не вийти лише
у надії, як все починалось.