***
Ми знов ідем на роздоріжжя дат,
Де літня спека навхрест із зимою,
Послухай, чуєш? На осінній лад
Дощ плаче правду, що завжди зі мною.
А ти зажди, зостанься, линуть дні –
Сьогодні, завтра, завтра, завтра…
Ці шелести дерев чомусь сумні,
І я шепочу – не щезай, як мантру.
Так боязко, так болісно іти
В порожню зосенілу невідомість,
Ніщо – і все в однім, є я і ти,
Що буде потім, згодом, нас натомість?
І скільки протече води,
І скільки перестріне ще печалей…
За теплий обрій губ моїх зайди,
Щоби не думати про те, що буде далі.
15.09.21