Переповнили ніч сум і плач...
Ніч згорнула натруджені крила.
Повний місяц, мов білий калач,
Який навпіл журба розділила.
Тіло ніжне, жагучо-бліде,
Наче блискавки сяйво тіло,
Не знаходячи спокій ніде,
В темний з зорями простір летіло.
І її незабутні вуста
За цю ніч спотворили зморшки,
Під очима лягла чорнота
І котилися сльози-горошки.
Розітнув ніч душі німий крик,
А для всесвіту ніби хвилька
І зникала вона на човні,-
Йому в час цей постукала гілка.
Запізнився... І думки злякавсь.
Запалали вогнем чорні очі.
І навіщо божився і клявсь?
Які будуть без неї дні, ночі?!
Хто додасть теперь сили, снаги?
Від волосся п"янів, мов від хмелю,-
Так бездумно поклав на ваги.
Сенс життя... бути поряд лиш з нею...( з архіву)
ЛЮДМИЛА ЖУРАВСЬКА