Біль і сором серце затискав,
стало бірюзове небо чорним,
що палало і пекло листкам,
жителі захмарні не почули:
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.
Ті, які б завадити змогли б,
з п’єдесталів золотих не злізли.
І над небом німб навіки зник,
як почує, то можливо зблисне,
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.
Мов померли, скривджені малі:
небеса мовчанням отруїли.
Навіть срібнокрилі журавлі
ті, які журливо з України
відлітають в Індію, в едем
заклики за хмари не приносять:
«Янголи, коли з гілля впадемо
на асфальтне полотно – вб’ємося!»
Заклики розбилися о мур,
за яким комфортно світла слугам.
Ні, проникли, мабуть, бо амур,
той що з луком, став ще неба слухом.
З яблуні плачі, молитви з лип
до високих вух доносить вітер.
Щоби крик до сонця не прилип,
що й метеоритами не змити.
Щоби крик до серця не присох,
з яблуні плачі були почуті.
Опускався на асфальт листок,
як на крилах, мов на парашуті.
09. 2020