Шануйсь, вхожий перехожий, — тут-бо доточений по ріг поріг: ні дня, ні каїну, ні юді, не рідня...
А за поріжним тим наріжним — кольорових слів пакунок, дбайливо порозкладених в малюнок...
Та й кожне життя — НА ВИРiСТ....... Вирости його!! Й сам же вирости!!!
добирає барв, росте, зелене...
вцІлює-вицілює, та вИщить...
і долА дорОсло так терЕни...
й сОлодко на плід себе понИщить?
жовкне та мовкне, з юні в глибочінь...
вірить чи мірить, світло крізь й теплінь...
а не знАйде й тінь: скрізь прозора сінь...
та в котрі ж мешкАння сіни — з сінь??
сині сіни, — й голубіють стіни...
провисають стеля й, сволоком, — час...
й всім — тягти плоди в небесні сіни...
в чергу, з діда-прадіда, — й се вже з нас???
Долучаю раньші відгуки (не видимі — від одлучених), були би при сих словах: і знову дякую їхнім авторам; БУДЬМО!
На «Життя на вирiст!! - I малюночок» (Юрий Зозуля):
Интересное мировосприятие, вот она, жизнь любого из нас, какой бы сложной личностью мы ни были или ни казались себе, укладывается в несколько десятков строк, от рождения до смерти. Хорошие у вас стихи, в них столько первозданной чистоты и своей особой прелести. Спасибо.Успехов и вдохновения!
Светлана Мулюкова 10.07.2015
~
гарний вірш
http://www.stihi.ru/2012/06/15/662
Роман Новико 25.12.2012
~
Быстро пролетает жизнь,недавно ходили в ясли,ещё помнится первый поцелуй,
а уже седая голова...
Владимир Прохода 12.12.2012
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Загарбник, злодій, мародер, — він і під знаним ніком (защітнік родіны, доброволєц, іхтамнєт), і, "тіпа", вчений?
Свідчать журналістки Ірина Костенко та Ірина Халупа: "У Москві вийшло дослідження культуролога Олександра Ужанкова на тему літературного шедевра 12-го століття – поеми «Слово о полку Ігоревім». У своїй розвідці пан Ужанков обґрунтовує припущення, що досі невідомим автором знаменитої поеми цілком може бути ігумен Видубицького монастиря Мойсей. І на підставі свого припущення називає ігумена «гениальным и фактически первым русским писателем – предшественником Пушкина и Толстого». І при цьому зазначає: «Великая русская литература обрела в своем пантеоне очень важное для нее имя».
Зазначимо, що в науці про «Слово» існує понад 20 можливих претендентів на його авторство. Пошуки автора тривають, і «особливо аматорами, які майже не зважають на те, що зроблено до них», вважає академік Олекса Мишанич. Отже, і гіпотеза Ужанкова також має право на існування. Але от щодо його (тобто імовірного автора поеми) причетності до Пушкіна, Толстого і «великой русской литературе» – це вже повне безглуздя.
По перше, геніальна поема 12-го століття є літературною спадщиною України-Русі, могутньої держави європейського середньовіччя, творцем якої був український етнос. Це науково обґрунтував Михайло Грушевський, про що ми писали у статті «Тисячолітнє державотворення в Україні. Чому про нього не розповідають в музеях?» А щодо нинішньої Росії, то в ті часи вона була далекою околицею теренів України-Русі, платила Києву данину та іменувалась Володимиро-Суздальським удільним князівством. До речі, одна з найіменитіших монографій про «Слово» академіка Петербурзької академії наук Володимира Перетца так і називається – «Слово о полку Ігоревім»: пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку». По-друге, як стверджує академік, доктор філології Григорій Півторак, найпереконливішим свідченням українського походження «Слова» є його мова.
Нагадаємо, що рукопис поеми згорів під час московської пожежі 1812 року і до нас дійшла лише її копія. Але є показовим, що навіть у копії поеми, яку робили московські переписувачі (до речі, переписували це для цариці), збережена велика кількість слів, що дотепер живуть в українській мові:
«яруги, поганий, хоробрий, кожух, зорі, минулий, туга, жалощі, минати, другий, полонила, година, тяжко, починати…»
Нам не вдалося знайти цих і багатьох інших слів як у творах Пушкіна і Толстого, так і в «Толковом словаре живого великорусского языка» Даля. І та ж сама історія щодо мовних форм, які представлені в поемі. Форма давального відмінка на -ові, -еві: Дунаєві, Ігореві, Романові, королеві… Клична форма: княже, Бояне, дружино, господине, Всеволоде… Форми дієслів із закінченням -ть: молотятЬ, віютЬ, ідутЬ, біжатЬ, велитЬ, звенитЬ... А також форми дієслів із закінченням -в: заступиВ, затвориВ...
Усі ці форми донині живуть в українській мові. І ніколи не були притаманні мові російській. Так само в жодному творі Пушкіна і Толстого ми не знайшли такого, як у «Слові…» написання назви української столиці «з КЫева…» І тому ніяк не можемо збагнути, яким же ж боком геніальна поема може бути причетною до російської літератури? Професор Іван Ющук в інтерв’ю Радіо Свобода сказав так: «Ну зачекайте, якою мовою ще так кажуть «другого дня» чи «вельми ще рано»? Тільки українською! «Діти бісові» – це вже про тих половців, про тих поганих сказано. «Уже бо братіє невеселая година встала», «уже княже туга ум полонила», «заступив королеві путь», «под тиї мечі харалужниї», «загородіте полю ворота». Отже, «Слово о полку Ігоревім» нам підказує, що вже тоді, в 12-му столітті, мова була дуже близька до нашої сучасної. Тобто це вже була українська мова». Його «Словник української мови VI століття», 2019 рік, містить понад 13 тисяч українських слів слов'янського походження
Московські дослідники (разом з українськими екскурсоводами) також дуже залюблені в обрізану історію з’яви світу знаменитої поеми і пов’язують цю подію лише з російським колекціонером старовинних рукописів Мусіним-Пушкіним. А насправді початок історії поетичного шедевру веде до Києва. Ось що пишуть про це дослідники Зоя Хижняк та Валерій Маньківський в «Історії Києво-Могилянської академії»: «У рукописі, зробленому зі списку ХV ст, «Слово» зберігалося в особистій бібліотеці вихованця Києво-Могилянської академії Івана Биковського (1706–1798). Як і багатьох інших могилянців, його було викликано до Росії, де він працював у Шляхетському кадетському корпусі (С.-Петербург), згодом став архимандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. Завжди з Биковським була його бібліотека, якою він люб’язно дозволяв користуватися всім книголюбам. Так «Слово» потрапило до рук доброго знайомого архімандрита, збирача давніх рукописів обер-прокурора Синоду Мусіна-Пушкіна».
І наостанок аргумент щодо українського походження «Слова» від одного з найвідоміших російських літературних критиків – Віссаріона Бєлінського: «Слово о полку Ігоревім» різко відгукується південноруським (українським – ред.) походженням… найбільше промовляє на користь південноруського (українського – ред.) походження «Слова» зображений у ньому побут народу. Відчувається щось благородне і людське у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми… Все це відгукується у родинному житті, де взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові. Де жінка користується повнотою своїх прав. І все це діаметрально протилежне Північній Русі (Росії – ред.), де сімейні стосунки дикі і грубі, а жінка – рід домашньої скотини, і де любов при шлюбі – поняття цілком стороннє. Порівняйте життя малоросійських селян з життям російських селян, міщан, купців.. і всі переконаєтесь у справедливості нашого висновку про південне (українське – ред.) походження «Слова».
Отже, чіпляти геніальну поему до російської літератури – справа безнадійна. Але це якщо з точки зору науки. Якщо ж це робити на основі засад «русского мира» – то все іде як по маслу. Власне, сьогодні саме на підставі цієї неоімперської політики і множаться численні «відкриття» московських дослідників про тисячолітні корені російської держави. А ще масштабнішають намагання Росії змусити цивілізований світ жити за дикими законами свого «русского мира». Останній цьому приклад – «скасування» Синодом РПЦ повноважень Вселенського патріарха. Що ж, як писав автор «Слова о полку Ігоревім» – «зле тілу без голови»."
Іще з одного джерела, ласкаво прошу: "Ми продовжуємо розповідати історію Донбасу, нагадуючи східному регіону про його справжнє коріння, а всій Україні – відкриваємо новий Донбас. А про які історичні події чи легендарні постаті Луганщини та Донеччини хотіли б дізнатися чи розповісти ви? Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно).
Ось, запрошуємо до перегляду інфи:
Григорій Половинко: український митець з Луганщини, який «ламав» радянську історію
Що ми знаємо про Івана Світличного: збирав голоси поетів, відмовився від громадянства, похований у вишиванці Стуса
Українські дисиденти, яких народив Донбас: до річниці створення УГГ
Ліричний Сосюра та революційний Стус: поезія, яка болить і зараз
Поети Донбасу: «бандерівці», заборонені, творці УНСО
Борис Грінченко: радикал, вчитель, укладач словника української мови
Історія багатійки Алчевської та її українського Донбасу в Російській імперії
Антирадянське підпілля на Донбасі було вражаючим – історик
Досвід перемоги: як армія УНР звільняла Донбас від російсько-більшовицького війська
«Він мріяв показати всю красу рідної України»: що відомо про актора Леоніда Бикова
10 українок, які змусили говорити про Донбас
Справжній Василь Голобородько: україномовний митець із Луганщини, який відмовив КДБ...
Ну, й стосовне "Слова? — Якщо ви прямуєте у Луганськ з боку Станиці Луганської, схилом долини Сіверського Дінця насипаний курган, на якому встановлено пам’ятник Ігорю Святославовичу та його дружині. Це чотирнадцятиметрова статуя князя із бетону, окована міддю. Ігор Святославович верхи на коні з мечем у правій руці, а слідом «скаче» його військо. А вже через 5 років, у 2008 році, було проведено реконструкцію. Як виявилося, скульптура коня не витримує «князя», відвалилося гранітне облицювання та «поплив» курган, тож скульптори додали «щит-опору» під конем.
(Чому тут? Історики досі не визначилися, де саме відбулася невдала битва Ігоря Святославича з половцями 1185 року, проте серед версій є і пов'язані з Луганщиною. Чи справді руський князь зазнав поразки на берегах Сіверського Дінця? Невже саме у східному регіоні він загубив свій легендарний меч? "При слові", чому мер Москви розлютився, коли побачив монумент князю Ігорю біля Станиці Луганської?)
Відповідно до «Слова о полку Ігоревім», напередодні походу князь Ігор Святославич побачив сонячне затемнення – поганий знак! Проте на половців Ігор все одно пішов. А даремно. На річці Каялі князі зазнали поразки від половецької орди під керівництвом ханів Гзи та Кончака. Князь Ігор потрапив у полон, з якого все ж таки зумів утекти, що врятувало його підданих від оплати викупу.
Замість Каяли – Сіверський Донець
На річці Каялі
Близько Дону великого!
О Руська земле,
Уже ти за могилою!
Від моменту історичних подій минуло 835 років. За цей час місце половецько-княжої битви перетворилося на Дике поле, а потім – на ту Луганщину, якою її знає сучасне покоління. Більшість географічних назв була змінена, а через будівництво промисловості змінені й напрямки рік, деякі спеціально «сушили». Тож історики досі не можуть обрати, яка ж сучасна річка була тією легендарною Каялою, про яку йде мова у «Слові о полку Ігоревім». За дослідженням харківського викладача Михайло Гетманця «Слідами князя Ігоря», руські дружини ввечері 9 травня 1185 року переправилися через Сіверський Донець у районі Ізюмського кургану. Тож він вважав, що Каяла – це нинішня Макатиха, а море, про яке згадують у «Слові…», де і потонули воїни князя Ігоря, – це водойми Слов’янська, адже у давньоукраїнській мові – море та озеро були поняттями тотожними.
А сядьмо, браття,
На бистрі свої коні,
На синій Дон погляньмо…
Хочу, – каже, – з вами, русичі,
Чи списа зломити
При полі Половецькому
Та й наложити головою,
Чи шоломом пити воду з Дону.
Луганських версій існує кілька. Більшість відштовхуються від назви сучасного Сіверського Донця, який у часи князя Ігоря, за словами істориків, називали Доном або Великим Доном. Луганський історик та драматург Григорій Половинко, який займався вивченням походу князя Ігоря, вважав, що серед тих рік, які називалися у «Слові», є і сучасні водойми. Наприклад, Сальниця – швидше за все, річка Солона, а Сюірлій – Красна.
«План половців був досить хитрий: вони відтіснили русичів у безводне поле... Тут є таке – піски в трикутнику між Новокраснянкою, Варварівкою та Кремінною. І в цих пісках розстрілювали з луків весь день суботній Ігоревих воїнів. Вночі з суботи на неділю Ігор почав відступати з боєм. Перейшовши знову річку Сюурлій, десь біля сучасної Кремінної, він прямував у бік Ізюма. Але в неділю вранці половці його притисли до озера, де нині місто Красний Лиман... Тут і закінчилась трагедія Ігоревих полків», – писав Половинко.
Письменник Борис Яроцький у книзі «Следы князя Игоря ведут на Кременщину» писав, що у середині ХІХ століття на піщаному березі Мечетної селянин Стариков знайшов давньоруський меч. На ньому були вигравірувані слов’янські літери, можливо – це ініціали власника зброї. Цікаво, що в меча була рукоятка зі срібла, яке за такий тривали період перебування в землі не окислилося. За переказами, меч викупив акцизний чиновник із Харківщини. На цій же території було знайдено сотні наконечників стріл, кілька мечів і безліч предметів від кінської збруї, які мали руське та половецьке походження.
У романі-дослідженні «Велесич» Василь Шевчук також зазначив, що події відбувалися в Новокраснянці. Але якщо це ймовірне місце бою, тут знайшли меч, то і піхви мають бути? Розкопки підтвердили цю версію. Піхви було знайдено, а знахідки тепер перебувають в історичних музеях у Харкові.
У 2003 році, коли й відкривали пам’ятник князю Ігореві, на урочистості було запрошено тодішнього мера Москви Юрія Лужкова. Він запитав у луганських депутатів: «Де Росія?». А коли довідався, то з гнівом поставив ще одне запитання: «А чому це Ігор підняв меча саме в її бік?». Скандал вдалося виправити, пояснивши, що в часи князя Ігоря Росії ще не було. Лише після цього московський мер змирився зі спорудженням такого пам'ятника.
А якщо ви хоча б раз проїжджали поруч із Луганською бібліотекою імені Горького, яку в народі просто називають «Горьковка», то точно бачили пам'ятник авторові «Слова о полку Ігоревім». До речі, про це «інкогніто» також досі сперечаються історики. Версій бозна-скільки, хто він, – від звичайного воїна із дружини Ігоря до самого князя. Пам’ятник встановлено у 1994 році, його автор Іван Чумак."
Хто дочитавсь аж сюди, тим ще ця славетна й лаконічна цитата: "Слово Зброя"............