А небо плаче... Сльози на долоні
спадають діамантами хвилин.
Душа моя у тебе у полоні,
захована під часу палантин.
І квилить небо думою лункою,
і серце туга тихо укрива,
а я сумую, мила, за тобою…
Де небокраю чиста синява?
Говориш, світ ловив тебе роками,
але даремно – так і не піймав?!
Мені здається, власними руками
в душі моїй ти знищила анклав.
Оазу ту омріяної суші,
той острівець несправджених бажань.
Ти написала ніби на картуші
свій райдер непомірних сподівань.
Пательня підгоріла знову швидко –
все має межі, ластівко моя…
Кохана, мила, люба сковорідко,
Григорій Савич – це тобі не я!
14-15.10.2021