Людина влаштована так, що їй потрібно мати своє заповітне місце. Місце, про яке б знала тільки вона одна. Місце, куди б вона могла прийти, коли вже надіятись більше ні на що. Місце останньої надії.
У кожного воно своє. Як за формою, так і за змістом.
Це може бути стара лава під крислатим каштаном, де вона вперше почула таке бажане «люблю» від коханої людини і відчула неповторний смак першого в житті поцілунку; висока гора, з якої видно все село, в якому вона народилась і виросла, а потім помандрувала цим суперечливим світом в пошуках свого місця в ньому; глухий кут старого цвинтаря, де вічно спочивають мама з татом та інші її пращури, що кожного разу спонукає задуматись над тим, хто вона: в чому її суть і призначення, звідки прийшла і куди прямує…
В той же час, таке потаємне місце може існувати лише в уяві людини, її нетрях. Але важливо, щоб воно давало їй можливість усамітнюватись, навіть серед суєти і гамору оточення, та цілковито поринати у безмежні простори всесвіту в пошуках його фундаментальних істин…
Це те місце, де її ніхто і ніщо не може потривожити своєю присутністю навіть за крок до вічності.
Таке місце має бути у кожної людини…
14.03.2021