Из украинской поэзии:
Лина КОСТЕНКО
Счастливица, я вижу крохи неба...
Счастливица, я вижу крохи неба
и сосны в затуманенном окне.
А уж казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне.
Уже душа не знала, где тот берег,
уже от всех оков устали мы.
И в громе дня, в оркестрах децибелов
мы были уж, как хор глухонемых.
И вдруг, — о, Боже! — после того чада
и потасовки, что равна нулю, —
я чую дождь. Он тихо плачет правду,
что я кого-то дальнего люблю.
И слышу тишь. И щебет птиц веселый.
Прекрасны люди добрые во мгле.
В пахучей туче дождевых иголок
стоит туман, как небо на земле.
Пасутся тени вымерших тарпанов,
бесшумно ходят сумерки и сны.
Весна поднимет чарочки тюльпанов, —
за небо выпью и за две сосны!
Перевод с украинского Марины Ахмедовой-Колюбакиной
Ліна КОСТЕНКО
Щасливиця, я маю трохи неба...
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже казалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом – Боже! – після того чаду
і тарапати, рівної нулю, –
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці,
приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів –
за небо вип’ю і за дві сосни!