хоча ми з тобою зустрілись осінню
(точніше весною, що восени),
на гойдалках темряви надто росяно –
ні сісти, ні впасти, ні так, ні ні,
ні-ні, навіть листя летить незірване
в лігвище теплих грудневих снів,
де кров призупинена пахне зимами,
а смерть – просто приспів, який не вспів
ніхто записати – завис у часі десь,
немов запитання, дурне й сумне,
ти мене любиш? – луна невчасно і
відлунням сміється: а ти мене?
8 жовтня 2021
***
Восени голосніші сурми майданів,
вкритих білим саваном, на якому птахи
вишивають стежки тим, хто піде за ними
по воді, де криваво-червоне сонце
проступає крізь хмари холодним лицем мерця,
що всміхається в дзеркалі, поки його запнуть.
Поки його розіпнуть – прийде зима,
піде по перших цвяхах – полотняна й біла,
наче жінка, що тримається за край прірви,
в який відлітають всі:
кришталеві обличчя і родимки на руці,
наче рани, такі неприкрито-щирі,
як побачиш – захочеш сказати їй, що вона
втратить сина, і не одного, і не одна.
…
імена перекреслюють дати, що на могилах
наливаються сонцем, мов келих важкий вина.
12/10/2021
***
коли ти захочеш її заспокоїти,
скажи, що вона б все одно захворіла на смерть,
та мала триматися за життя.
скажи, що вона сама не врятувала би всіх,
(Христос не був жінкою, а якби і був,
чоловіки ніколи б не дозволили такій історії статися
чи стати відомою).
коли ти захочеш заспокоїти її ворогів,
скажи, що вона не пам’ятає, за що їх ненавидіти,
за що – жаліти.
вони ходять повз темні шибки на її вікнах,
даремно чекають. вона не поставить за них свічки.
ні різдвяні, ні великодні, ні будь-які.
але ти ніколи не заспокоїш її коханого,
власне, як і її.
вони стоять в центрі світу, який на смерть постарів.
тримаються одне одного, поки небом пливуть птахи.
не вірять, що все закінчиться. вірять, що навпаки.
12/10/2021
***
ця недовіра неначе нічні арешти,
коли кроки на сходах стихли нарешті
і ти притискаєш коліна до підборіддя
і відчуваєш провину чи своєрідний
біль? та ну що ти, не треба далі.
смерті всі іграшкові, а постраждалі
не упізнають і не опізнають. смішно.
це недовіра виходить з чужих приміщень
і поспішає на зустріч з живими, поки
ти не існуєш, а кроки неначе попіл
вітер розносить і шарпає темні стіни,
що захлинаюють сміхом, мов кров'ю тіні.
16/10/2021
***
Чуєш, коли ми побачимось
(з богом бувають побачення?
чи тре official style?)
коротше, тоді, при зустрічі
з живими, не ду... недужими?
(і мертвими теж), чекай!
тоді ми всі поговоримо,
сядемо біля вогнища
(як скаути чи на кшталт)
і почнемо з банального,
помовчимо на райдуги
(на зорі чи снігопад).
і потім, поки не пізно ще,
поки близькі упізнані
(живі, неживі і ми),
невчасно скажу, що круто так,
що ми не стали манкуртами,
і що за законами
віршів (і рим, і іншого)
ми одне одним втішені,
а втрати легкі, мов сніг.
бо хоч ми усі щезаємо,
ми поруч, поки не зайві ми,
і любимо, хоч не всіх,
а мертвих, живих і тих, що ще
стануть у віршах іншими
(бо рими завжди як грим).
і знаєш, казати зайве щось...
давай на сніг загадаємо,
коли ми стрінемось з ним?
ну з тим, що не бог, а поруч десь,
що тінню сперся на поручні
і думає: вгору? вниз?
ти, якщо зможеш, трішечки
лиши мені слів на вірш йому,
таких, щоб тримали вісь
світу (а краще й темряви),
щоби себе він певен був,
а далі я вже сама.
бо знаєш, є час до зустрічі,
яку ми всі втрьох пропустимо,
коли промине зима.
21/10/2021