Дитиною я часто шукав розмови у самотніх тварин.
Казав, а як це, коли у тебе забрали дім?
Казав, а як без прописки, а що у вас в мізках, перекажете стисло?
Може усі тут провинні окрім
вас, бо ви ж не люди, тварини. Ви ж фарш.
Тварини сковчали, мичали, але терли мої щоки тильною.
Казали, дитино, в тебе з нами ще буде багато спільного.
Казали, в нас немає роботи, ми на площі - непотріб, в нас нема навіть мови,
в тебе ще є,
але така сама людина прийде та її відбере.
І що ти тут зробиш?
Я не слухав уважно, тому при нагоді продовжував плести
Тварини, а як вам життя без судів та справедливих арештів?
В вас є свій телеканал "наш", ви робите троянди із пляшок, по блату влаштовуєтеся в Ашан?
І нарешті, як це, коли твоя родина на бійні у черзі?
Після того тварини замовкли, так шкода було немовля,
бо що тут казати, коли сама дитина, її друзі та навіть сім'я
мали спільного з коровами більше, як кошеня - незахищені, до собак були ближче
для тих, хто прийде у їх місто питати:
"Чий .... ваш дім?"
Собака, не витримав, гавкнула: "дитино, зараз запам'ята, а потім облиш.
Твоє місто може забути, але
дім завжди матиме ту мову, якою колись ти напишеш цей вірш".