Оригiнал:
Привіт. У нас дощить... І вітер дме північний...
Це, кажуть, — на мороз. Уже й не дивина...
Зима прийде; за мить, в осінню риторичність...
І в мене біля скронь, мов іній, сивина...
А ти не посивів... Карбує осінь дати...
Невдовзі і тобі... було би — тридцять п'ять...
Не вистачає слів... Скажи, чого заради,
В одвічній боротьбі навчились лиш втрачать?
Хто винен? Я чи ти?... Забулося погане...
Які ж були колись — незрілі, молоді...
А зараз: в ніч - листи... І — незагойні рани...
Хоч з неба посміхнись... Всміхнися, як тоді,
Коли життя цвіло. Щасливі, пам'ятаєш,
Поміж барвистих мрій, ми бігли по весні.
Коли в крилі — крило... І близько біля раю...
Коли, смішний такий, освідчився мені...
Не шкодувало див нам колесо фортуни...
Синочкове "агу" і доці перший крок...
Чому ж не захистив сердець тендітні струни?
У Небонька, мабу;ть, забракло сторінок...
Красунею зросла маленька наша доня,
Невтомно їй у слід зітхають юнаки.
Синок уже змужнів. І на його долоні
Вміщаються тепер моїх аж дві руки....
Молись, прошу, за нас... Тобі ж до Бога ближче...
Я знаю, десь з небес, всміхаєшся ти нам...
Знов осінь... Знову дощ... Періщить і періщить...
Напевно, я листа дощами передам....
© Ніна 2021
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
Привет. У нас дождит…и ветер не в накладе:
Должно быть, на мороз. И в том ничья вина.
Зима придёт вот-вот, в осеннее безладье…
И у моих висков, как иней, — седина…
А ты не поседел. Раскрасит осень даты…
А скоро и тебе…могло быть тридцать пять.
Мне не хватает слов…Скажи, чего же ради
В извечнейшей борьбе умеем лишь терять?!
Виною – ты иль я?.. забылось то, что ранит.
Какими ж были мы в незрелые года?
Хоть с неба улыбнись: твоя улыбка манит…
Тогда цвела и жизнь. Сияло всё тогда!..
Плохого в пору ту совсем не замечая,
Средь разноцветных мечт бежали по весне,
Когда в крыле крыло...так близко возле рая,
Когда, смешной такой, ты признавался мне.
Жалело ли чудес нам колесо фортуны,
Где дочкино «агу», сыночка первый шаг?..
Зачем не защитил сердец нежнейших струны?..
У Неба, по всему, расстроилась душа…
Красоткой – вся в тебя! – с годами стала дочка:
Неутомимо вслед вздыхают смельчаки…
Сынок наш возмужал. И на его ладони
Вмещаются теперь аж две моих руки.
Молись, прошу, за нас: тебе же к Богу ближе.
Я знаю, что с небес ты улыбнёшься нам…
Вновь осень…снова дождь лугов ладони лижет…
Наверное, письмо дождями передам…