Вкотре помічаю, що кудись безмовно щезають публікації: чи то якась миша, чи міль, чи воша; чи вони усі вкупі?
І з цією трапилось: а, згадую, пересовував її ближче до гостьових поглядів Днем Гідности й Волі; БО ЩО ІНШІ ДНІ??
Малюночок із позаминулих влад й мирних часів: а кому він й навіщо; ще й тут і наразі???
Але хай: бодай, провітряться слова: а з пам'яти, вже на сей папір, висвічується "Будьте як Боги"... БУДЬМО!!!
під високим парканом небес —
в порубіжжі між пеклом і раєм —
товчемОся й нестовчене гаєм —
в сподіванні не власних чудес........
й кільки зжили відсотків життя?
й геть завчили, Кому дорікаєм??
а самі, а хоч трохи, світаєм???
ген-бо сходить (й щодня ж!) майбуття.........
в звичний галас вкруг звичних турбот?
в заніміле якесь ше-по-та-н-ня??
вчув хто Віщеє Вище Благання???
кия взяти, та встати....... — НАРОД!!!!!!!!!!!
А раптом трапиться маючий потребу, сприйми і рядки МирослАва МаринОвича (правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи): що революції влаштовують не люди...
"Обидва Майдани зупинили Україну на краю прірви: вони не допустили розвитку російських варіантів нашого майбутнього. Тому за це уже слід сказати цим двом революціям величезне "дякую". Ми повинні бути безмежно вдячні людям, які вистояли, які заплатили за це своїм здоров’ям і життям.
Щоб зрозуміти, наскільки Україна з того часу змінилася треба просто пригадати мертву тишу в часи Януковича, ту пригніченість і розгубленість українців… А потім згадайте Майдан і те надзвичайне піднесення і прагнення людей вирішити свою долю самостійно. Тому зміна ментальності відбулася величезна, просто ми іноді цього не хочемо помічати (і це природньо).
Зараз я не виключаю можливості третього піднесення народного духу. Власне кажучи, я на нього дуже надіюся. Втім ми ще не позбулися усіх тих стереотипів, які нам заважають рухатися вперед. Натомість ці всі пародії, які відбуваються на Майдан – смішні. Ці мітинги просто нерозуміння того, що революцію влаштовують не люди, а Святий Дух. Так, це релігійна категорія. Але давайте пригадаємо: Революція Гідності в Україні розпочалась з запису у своєму мікроблозі в Twitter Мустафи Наєма, який закликав усіх виходити на Майдан. Одні, другі, треті люди вийшли… і розпочалося.
А тепер уявімо, що Мустафа напише подібне зараз. І що? Вийдуть люди? Ні. А якщо зараз Парасюк у центрі Києва скаже подібні слова, які він говорив у 2014. Це спрацює? Ні.
Не в тому річ, що і коли написав Мустафа, а у тому, що всі ці речі, які нас так вражали, відбувалися з волі Святого Духа. Революція Гідності була виношена цілим народом, це було наше немовля. Саме тому штучно витворити Майдан неможливо, ця ідея повинна визріти і зійти на нас. Саме такого дива я і виглядаю."
Воно у послєслАвіє, та прєдпозоріє, і повне забытьйо власній наволочі; НАГАДАЮ: се все довоєнне!
І лишЕнь Неньці й вірним Дітям (Їм одразу за Богом!!) хвала й слава!!!
А ще звідти... — svyatoslav.yakovlev (Антін Яблуко), Душомор:
Йшов десятирічний Славік по вулиці. Цукерки, портфель, мультики, футбол з друзями, листя під ногами, сонечко, ґави, яких неодмінно треба ловити. Дитинство. Всі ж були дітьми?.. Тільки-но розпався якийсь Союз і прапор не червоний, а синьо-жовтий. Та радіо-брехунець просить депутата Зайця не стрибати по Раді. Але ж наче нічого не змінилось. Мама, тато, дідусь, бабусі - всі десь поруч. Все добре, безпечно, райдужно.
Та раптом маленький пам'ятник, навіть не згадаю, де саме і коли я його побачив: стухаюче дівча в українському віночку і сорочці. "1932-1933". І руками обхопила своє обличчя. Згасає Уляна. Це потім я прозвав той пам'ятник Уляною.
І кожне зернятко дитячого життя, що спухло з голоду, тоді й тоді. І кожен день Тоді щодня...
Діти вони такі... Підійшов. Потім запитав. Потів ще і ще. Потім документальні фільми. Розповідь бабусі про своїх братиків, яких вона майже не пам'ятає. Це не сталося одразу. Роками. По крихті. Потроху усвідомлював й отримував відповіді. Та все почалось саме з того "Жертвам Голодомору. 32-33". І точно пам'ятаю, що я більше ніколи не питав в батьків про те, чому я українець, а не росіянин. Адже нема різниці. Вірніше не було. Для мене. Й до того пам'ятника. Просте, раптове усвідомлення того, що ти українець не лише з-за факту прописки на цій землі. І пояснення вже не потрібні.
У мене Голодомор стався на початку 90-х. Не безпосередньо зі мною, десятирічним школярем, який іноді робив вигляд, що не розуміє українську. Сталося у мене, в мені - саме тоді я дізнався про той Жах. Про той терор. І усвідомив щось. Подія з далекого не мого минулого сталася в моїй свідомості. Догнала. Стала реальністю. І стала моїм минулим. Важко передати свої відчуття, та, напевно, вони ті самі, що були й у Вас. Жах, жаль, біль, не розуміння, розпач... І просто якось скінчилась спільне, велике і могуче. Почалось моє.
Я питав батьків: а чому ви мені не розповідали? Нема відповіді. Вчителі - тиша. У гостей, родичів, на якомусь святі - мовчать, як затуркані. Голодомор вбивав оте не матеріальне, не помітне, що підсвідомо говорило хто ти. Примушувало мовчати, приховувати, підлаштовуватись, забувати. Зникав зв'язок поколінь, сусідів. Зникало ототожнення себе з народом. Не великим і могучім, а своїм, рідним. Зник шмат особистої ідентифікації. А разом з нею і шмат особистості. Як душевні інваліди. Чи то сліпі, чи кастровані. Болванки. А ще зникло "дякую" і "добридень". Не одразу, але тоді.
Я пам'ятник той прозвав Уляною тому, що ніколи не зустрічав дівчаток з таким ім'ям. Здавалось, що колись їх було повно. А потім зникли. Маша-Іра-Таня - це не погано, напевно, та зникли Уляни. Мені здається, що саме тоді. Разом з Мотрями, Одарками, Карпами та Івасиками. З українськими способом життя і прикладом буття.
Вбивством фізичним, матеріальним, вбивали нематеріальне - велику спільну душу українців. Спів відчуття. Зв'язок.
Завжди дивувала фотографія тих років з "першостоличного" Харкова: дві жіночки буденно балакають поміж собою. А поруч, під ногами, лежить спухле тіло. Саме тоді й стався той душомор - з'явились байдужі один до одного. З'явились чужі один одному село і місто. З'явились чужі діти. Чужі жертви і чужі герої. Чужий біль. Чужинці на своїй же землі. Зникло те, що в'язало нас, і мертвих, і живих, і не народжених, в "українців". Зникло рідненьке "добридень-дякую". Не за рік, навіть не за покоління. Та зникло. Стухло.
Душожерам багато чого вдалося. Поколіннями тікали від українського, дивувались бабусь, які збирали після обіду крихти долонею, соромились, питали "а чому я українець?" В українських містах озирались на українську мову, а онуки казали про всєгда рускаязичний Кієв/Харькав/Данецк. Всєгда, та не всєгда. Але у кожного людського "завжди" є "до". І завжди є "після".
Для мене "після" почалось з того пам'ятника і поєдналось з тим "до". Можливо память про Голодомор стала тією зброєю, що захистила моє українське. Почала боротьбу в середині мене самого з самим собою за самого себе.
Душожерам вдалося тоді. Але те, що вдалось тоді. Те, що вбивало Україну тоді, пам'ять про те - в наш час захищає нас. В'яже. Поєднує. Сьогодні знання про Голодомор - це те що в'яже нас до купи. В громаду. Єднає, в'яже мене з вікном навпроти, в якому горить така сама свічка. Творить наше спільне. Спільне чуття, спільний біль, спільну пам'ять. Звички, навички, цілі. І спільне бажання захистити наших Улян. І мертвих, і живих, і не народжених.
Недожерли нашу душу. Подавились. Лишилось зернятко. І проросло."