Коли мені було десять, батьки привезли із Братська собаку.
Мацьопого цуцика лайки-самоєда, такий собі квикливий білий згорточок.
Перли його із засніженого Сибіру із купою пересадок,
Годували згущиком по дорозі.
Перші ночі в чужому домі песеня жалібно плакало.
Мама сідала на землі,
брала його на руки, гойдала, як немовля,
і співала йому колискові.
Я, пам’ятаю, як дико тоді ревнувала –
Доросла дівуля, уже третьокласниця.
Люлі-люлі, люлі, прилетіли гулі, -
Співала мама,
А цуцик скавчав і схлипував.
Осінній вечір був густий, аж гуашевий,
Сохли мої акварелі на столику,
Шпалери під килимом зітхали квітами,
І все довкола несамовито пахнуло маминими парфумами.
Песик давно виріс. І помер.
І після нього ще двоє померли.
А четвертого віддали, як мами не стало.
Заходжу тепер у її квартиру –
Таку порожню, як дірка у моїх грудях,
І від запаху мами, що намертво в’ївся у стіни,
Скавчу і квилю,
Як пес із мого дитинства.